Читати книгу - "Тривожний місяць вересень"

На всякий випадок притискаю колінами жеребцю боки — б’ю каблуками — здається, у кавалеристів це називається «дати шенкелів», і Справний відгукується на моє невміле правування, він переходить у галоп. Я ледве встигаю відриватися на стременах від сідла, щоб не плюхнутися на круп не в лад з скачкою, кулемет боляче черкає по ногах, та ліс уже кінчається. Жеребець, оберігаючи губи, слухається підтягнутих вудил і знову вбивається на рись; мене виносить до трьох яблунь-кислиць, як на літаку, і ось уже відкривається Грушевий — самотній хутір, один із тисяч поліських хуторів, наїжачений і сонний під дощем.

Мене пропустили до Сагайдачного!.. Клюнули. Отже, й зворотний шлях буде вільний.

Старий, вислухавши мене, дістає свою «катюшу» і починає кресати уламком терпуга об кремінь. Іскри летять угору, минаючи обсмалений трут, і мировий посередник нетерпеливиться. Терпуг у тонких, сухих пальцях літав вгору-вниз, б’є об камінь, сухо тріскаючи. Та ба, вогню немає. Я міг би допомогти Сагайдачному, діставши таємну коробочку з сірниками, проте знаю, що для нього робота з кресалом — священнодійство. Стареча примха? Але, можливо, в сімдесят років це дуже важливо — самому видобувати собі вогонь?

Нарешті одна іскра потрапляє в обсмалений трут, мов бджола у вулик, осідає там, збільшується, пухне на очах, і Сагайдачний, піднісши трут до випнутих блідих губів, роздмухує його.

За вікном — дощова сутінь, у скельцях пенсне в Сагайдачного світяться два жовті вогники, але його очей я не розрізняю, вони сховані за блискучими скельцями.

Зате я бачу, як дивляться на мене католицький глиняний Христос з колючим вінком на голові, і богоматір із складня, і Будда, що сидить схрестивши ноги, і більмастий, кудлатий Зевс, і схожий на орла з німецького кітеля крилатий Ра… Заспокойся, промовляють вони, усе вже було, усе вже ми бачили — і праведників, які палко бажали знищити зло, і переможців грішників, і грішників страчених, і страчених праведників. І все повторювалося, повторювалося… Чогось моя певність у тому, що Сагайдачний допоможе мені, звітрюється.

Я одвертаюся від богів. У них божі справи, у мене — людські.

Тьмяно світяться тиснені золотом слова на корінцях книжок, мерехтять кришталеві підвісочки старовинних бра, якісь незрозумілі солодкі пахощі розливають віяла. Ми самі на цьому книжковому острові, якщо не брати до уваги тонковидої молодої жінки у солом’яному капелюшку, яка усміхається крізь напівсутінки з фотографії. У сінях стукотить товкачем колишня сільська красуня на ім’я Марія, яка прийшла до цієї оселі, щоб замінити жінку в солом’яному капелюшку, та так і залишилася додатком до пам’яті про неї.

Сагайдачний закурив свого тоненьку цигарочку і, задерши гостре підборіддя, випустив кільце диму. Ото людина — смалив найлютішу мужицьку махру, а дим вився інтелігентними світлими кільцями.

— Отже, ти пропонуєш мені взяти участь в афері… обмані,— промовив Сагайдачний. — Вашою мовою це звичайно, називається військовою хитрістю?

— Інакше з ними не впораєшся. Усе залежить від вас. Тільки вам вони повірить.

Чомусь у мене був винуватий тон. Я нібито просив пробачення за те, що змушений вдаватися до хитрощів.

— Семеренкова вони кинули в кар’єр, — сказав я. — Поранили й кинули. Щоб мучився.

Ледь здригнулися пальці, що тримали цигарку.

— Я не приховую, що це небезпечно, — додав я. — Вони ж звірі! Фашисти!

— Е, хіба в тому річ? — сказав Сагайдачний. — Смерті й страждань я не боюся. Взагалі, проблеми соматичного існування мене не хвилюють. Але порушити основу свого життя, його принципи… заради чого? У даній точці земної кулі, в даний час на одного Горілого стане менше. Але, як фенікс, Горілий відродиться ще десь. Садистів у всякі часи було досить.

Цього я боявся найбільше. Коли Сагайдачний починав розмірковувати, усе втрачало фундамент, ставало хистким. Я дужче вчепився в підлокітники крісла з високою драною спинкою. Скільки людей сиділо в цьому кріслі до мене! І всі вони йшли ні з чим.

— Ти гадаєш, я мало бачив їх на своєму віку, отаких Горілих? — спитав Сагайдачний. — Ні, усе, що ми можемо протиставити несправедливості,— це міцний дух і реалістичний погляд на речі. «Розумна втіха сучасним — це єдине розумне піклування про майбутнє».

— Марк Аврелій?

— Монтень.

— Він не воював, ваш Монтень! — сказав я, тримаючись за підлокітники. — Він сидів у замку й філософствував.

— А до цього він воював, — переможно посміхнувся старий. — І багато. Він був досвідчений боєць, гультяй і заводіяка.

— Ага, все-таки був! — вигукнув я, відчуваючи, що все руйнується.

— Ти прагнеш помсти, розумію, — мовив Сагайдачний.

— Справа не в помсті!

— Добре. Нехай не помста, просто злість. А що ти бачиш з боку Горілого? Хіба не те саме? Не злість? Злість — взагалі хвороба людства. Вона як мозоль. Людство натерло його, прямуючи шляхом прогресу! На жаль, я не мозольний оператор…

Він погасив цигарку в мідній квітці лотоса. Пальці ледь помітно тремтіли. Не так уже й просто давалася розмова й Сагайдачному, хоч він і намагався сховатися за іронією.

— Ти просиш надто багато, — промовив він після тривалої мовчанки. — Брати участь у вашій… е, операції… це занадто. Далебі! Зараз мені так спокійно, гарно. Моїм захистом стала старість. Хвалити бога, старість — благословенний час. Облиш тих бандитів, Іване Миколайовичу. Запевняю, вони самі підуть. І все буде гаразд.

Він повернув голову так, що я побачив під скельцями голубенькі очиці. Вони часто й жалібно моргали.

Мені чомусь перехотілося сперечатися й переконувати. Невже він не розуміє? Як можна не розуміти! Перед моїми очима був Семеренків, що потонув у величезній кривавій ямі. Яких тут ще треба слів? Ех, товаришу мировий посередник!

— Ви відмовляєтеся, Мироне Олеговичу? — вирішив я поставити крапку.

— Пробач, але… відмовляюся. Так, пробач, відмовляюся!

— Гаразд! — я встав. — Гаразд, Мироне Олеговичу! Після того, як ви допомогли мені тоді, на гулянці, я думав… Гаразд!

У Глухарці мене чекав Глумський. Що ж, доведеться його засмутити. Спробуємо придумати іще щось. Без Сагайдачного. Залишимо старого в його нейтральній країні.

— Іване Миколайовичу!.. Ваню! — Сагайдачний підвівся вслід за мною, намацуючи розчепіреними пальцями край столу, наче сліпий. Скельця пенсне запотіли. — Ох, боже мій, які ви, молоді, жорстокі. Які жорстокі! Куди ж ти? Якщо з тобою що станеться, я себе, себе звинувачуватиму! Ну,