Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Твори. Том 1 📚 - Українською

Читати книгу - "Твори. Том 1"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Твори. Том 1" автора Гі де Мопассан. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 71 72 73 ... 217
Перейти на сторінку:
до звуку свого голосу — так, наче ніколи ще не чув його:

— Чого там найбільше бракує, то це — хорошого грунту. Родючі ділянки коштують там так само дорого, як і у Франції, і їх купують, вкладаючи свої капітали, дуже багаті парижани. Справжні колоністи, бідняки, ті, що йдуть у вигнання через брак хліба, відкинуті в пустелю, де нічого не росте, бо нема води.

Всі дивились на нього. Він відчув, що червоніє. Пан Вальтер спитав:

— Ви знаєте Алжір, пане?

— Так, пане, — відповів Дюруа, — я прожив там понад два роки і побував у всіх трьох провінціях.

І одразу забувши про виступ Мореля, Норбер де Варен почав розпитувати Дюруа про деталі у звичаях, що про них він довідався від одного офіцера. Йшлося про Мзаб, про цю своєрідну маленьку арабську республіку, що виникла посеред Сахари, в найсухішій частині цього палаючого краю.

Дюруа двічі побував у Мзабі. Тож тепер він розповів про звичаї цієї дивної країни, де крапля води має цінність золота, де кожен житель повинен брати участь у громадських роботах, де чесність у комерційних справах стоїть вище, ніж у цивілізованих народів.

Він говорив з якимсь хвальковитим запалом, збуджений вином і бажанням подобатись. Він розказував полкові анекдоти, згадував окремі риси арабського побуту, воєнні пригоди. Він добрав навіть кілька барвистих слів, щоб змалювати ці жовті й голі краї, нещадно спустошувані пекельним полум’ям сонця.

Жінки не зводили з нього очей. Пані Вальтер сказала, розтягуючи, своїм звичаєм, слова:

— Ви могли б зробити з своїх спогадів чарівну серію нарисів.

Вальтер глипнув на Дюруа поверх окулярів, як робив завжди, коли хотів добре роздивитися чиєсь обличчя. Страви він розглядав з-під окулярів.

Форестьє скористався з нагоди:

— Любий патроне, я вам уже говорив сьогодні про пана Жоржа Дюруа і просив призначити його моїм помічником по збиранню політичної інформації. Відтоді, як Марамбо покинув нас, у мене нема нікого, хто збирав би термінові й секретні відомості, і це не на користь газеті.

Старий Вальтер споважнів і підняв окуляри на лоба, щоб подивитись Дюруа просто в обличчя.

Потім він сказав:

— Безперечно, в пана Дюруа оригінальний розум. Якщо він зайде до мене поговорити завтра о третій пополудні, то ми це влаштуємо.

Трохи помовчавши й зовсім обернувшись до Дюруа, Вальтер озвався знову:

— А поки що дайте нам маленьку серію захоплюючих нарисів про Алжір. Це будуть ваші спогади, і ви зачепите в них питання про колонізацію, як от зараз. Це актуально, дуже актуально, і я певен, що сподобається нашим читачам. Але поспішайте! Перший нарис потрібен мені на завтра чи на післязавтра, поки це питання обговорюється в Палаті депутатів, — щоб зацікавити публіку.

Пані Вальтер додала з тією серйозною грацією, яку вона виявляла в усьому і яка надавала її словам прихильності:

— І ось вам чарівний заголовок: «Спогади африканського стрільця». Чи не так, пане Норбер?

Старий поет, що пізно завоював славу, ненавидів і боявся початківців. Він сухо відказав:

— Так, чудово, тільки з умовою, щоб і зміст відповідав йому, а це найважче: треба знайти вірний тон, як у музиці.

Пані Форестьє, усміхаючись, дивилась на Дюруа приязним поглядом — поглядом знавця, що наче каже: «Ти свого доможешся». Пані де Марель кілька разів оберталась до нього, — діамант у її вушку безперестанку тремтів, наче прозора краплинка води, що от-от відірветься і впаде.

Дівчинка сиділа нерухомо й поважно, схилившись наї тарілкою.

Слуга знову обходив стіл, наливаючи у блакитні келиха йоганнесберг, і Форестьє виголосив тост, повернувшись до пана Вальтера:

— За тривале процвітання «Французького життя!»

Усі вклонилися патронові, він усміхався, а Дюруа, сп’янівши від тріумфу, випив одним духом. Йому здавалося, що він так само спорожнив би ціле барильце, з’їв би бика, задушив би лева. Він почував у своєму тілі над людську силу, в душі — непереможну рішучість і безмеж ну надію. Він був тепер серед цих людей, як у себе вдома. Він посів тут становище, завоював собі місце! Очі його дивились на обличчя з небувалою впевненістю, і він уперше наважився звернутись до своєї сусідки:

— У вас, пані, чудові сережки, я таких ніколи не бачив.

Пані де Марель, усміхаючись, обернулась до нього:

— Це моя ідея — почепити діаманти отак просто на нитці. Схоже на краплинки роси, чи не так?

Він прошепотів, ніяковіючи від власної сміливості й боячись бовкнути дурницю:

— Це чудово… але у вашому вушку вони видаються ще гарнішими.

Вона подякувала поглядом, одним із тих ясних жіночих поглядів, що проникають у саме серце.

А повернувши голову, він іще раз зустрівся поглядом з пані Форестьє, приязним, як і раніше; проте йому здалося, що він бачить у ньому тепер якусь жвавішу веселість, лукавство, заохочення.

Всі чоловіки говорили разом, жестикулюючи і підвищуючи голос, — про великий проект метрополітену. Ця тема вичерпалась лише наприкінці десерту, бо кожен мав багато чого сказати про повільність паризького транспорту, про незручність трамваїв та омнібусів, про грубість візників.

Потім усі підвелися й перейшли до вітальні пити каву. Дюруа, жартома, запропонував руку дівчинці. Вона серйозно подякувала його і стала навшпиньки, щоб покласти руку на лікоть свого сусіда.

Коли він увійшов у вітальню, йому знову здалося, що він потрапив до оранжереї. Пальми, що стояли в кутках кімнати, сягали аж до стелі і розкидали угорі цілі каскади листя.

Обабіч каміна височіли каучукові дерева, круглі, немов колони, з нанизаним одне на одне довгим темно-зеленим листям, а на піаніно квітли рожевим і білим цвітом два нишні кущі — такі гарні, що навіть здавались несправжніми.

У повітрі витали невиразні ніжні пахощі, яких не можна було визначити, яким годі було добрати назви.

І Дюруа, вже краще володіючи собою, роздивлявся вітальню. Крім рослин, ніщо не вражало в ній погляду, жодна яскрава барва не впадала в око, але тут було вручно, спокійно, затишно. Все мовби ніжно огортало, мовби оповивало тіло пестощами.

Стіни були оббиті старовинною тканиною збляклого фіолетового кольору, всіяною дрібними, як мухи, квіточками із жовтого шовку.

Двері ховалися за завісами з сіро-блакитного солдатського сукна, на яких були вишиті червоним шовком гвоздики, а фотелі й стільці різної форми, різних розмірів недбало розставлені по кімнаті — шезлонги, великі й маленькі кріселка, пуфи й ослінчики, — були обтягнені шовком у стилі Людовіка Шістнадцятого або прегарним утрехтським оксамитом, з гранатовими візерунками на кремовому тлі.

— Хочете кави, пане Дюруа?

І пані Форестьє з дружньою усмішкою, що не сходила з її уст, подала йому чашку.

— Дякую, пані.

Дюруа взяв чашку. А коли він збентежено

1 ... 71 72 73 ... 217
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Твори. Том 1», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Твори. Том 1"