Читати книгу - "Кінець світу в Бреслау"

— Моя дружина сьогодні виїжджає до Польщі, до своїх батьків, — усміхнувся Гартнер, закуривши пообідню цигарку. — Я повинен приєднатися до них у святвечір. Мені ще одне пиво, — сказав він до кельнера, який пританцьовуючи наблизився до їхнього столика. — Вам теж?

— Ні. — Моккові здавалося, що він чує чужий голос. — Два на сьогодні вистачить. Крім того, я йду на лекцію й не можу бути п’яним.

Бреслау,

вівторок 20 грудня,

шоста година пополудні

Пофарбовані в білий колір стіни аудиторії в «Бреславському моністичному товаристві» на Грюн-штрасе не вміщали всіх слухачів, які вірили в апокаліпсис або сумнівалися в ньому. Перші аплодували лекторові, що саме сходив на кафедру, другі зневажливо надимали губи або свистіли. Хоча Мокк чітко ототожнював себе із противниками апокаліпсису, він зі стриманим ентузіазмом аплодував і приглядався до публіки. Більшість цієї публіки складалася із жінок бальзаківського віку. Роздратовані й набурмосені, вони повсякчас повторювали слова «таке життя настало», що мало їх утвердити у власній ненависті до всього, що виходило за межі їхніх звичок і принципів. Нечисленні чоловіки, переважно пенсіонери, голосно сміялися, подумки повторюючи давно вже сформульовані закиди на адресу доповідача. Було ще кілька осіб з видимими ознаками психічної хвороби. Молодий чоловік, який затулявся коміром пошарпаного картатого пальта, весь час підносив руку, а що слова йому ніхто не давав, він рвучко сідав на стільця, зіщулювався, здіймав догори вузькі похилі плечі й відгороджувався від решти юрби стіною лютих поглядів. Якийсь сивуватий добродій з виразно семітською зовнішністю, що сидів біля Мокка, переглядав свої нотатки, зашифровані складною системою знаків, і кидав ласкаві погляди на сусіда, очікуючи виразів захоплення. Оскільки Мокк зберігав кам’яний вираз обличчя, цей чоловік зневажливо пирхнув і спробував зацікавити своїми таємничими записами сусідку, опасисту стару, чию багатоповерхову зачіску увінчував капелюшок розміром з вітрильник. У кутку, біля розпашілої печі, штовхалися двоє гімназистів у потертих мундирах із нерівними плямами від поту під пахвами. Мокк відчував, що вирізняється з-поміж публіки фон Орлоффа, тому він гарячково обмірковував, як йому замаскуватися. На щастя, усі погляди були спрямовані на Олексія фон Орлоффа.

Доповідач підніс руку й утихомирив аудиторію, що аплодувала й свистіла. Кошлата сива щетина обрамлювала округле плескате обличчя, увінчане монголоїдною складкою. Маленькі, хитрі очиці мандрували обличчями присутніх. Повільно. Від одного слухача до іншого. Коли його погляд затримався на Моккові, той вищирив зуби в захопленій посмішці. Добродій, що сидів поруч, відчув у сусідові братню душу й схилився до нього. Мокк слухав його з розумінням і кивав головою на знак схвалення. Подальші вирази симпатії радника перебив гучний вигук. В аудиторії залунав голос пророка.

— Істинно, браття мої, — загув глибокий бас. — Настає кінець. Гнів Господній затопить усіх, і від потопу врятуються лише праведники.

Матрона у вітрильнику на голові піднесла догори короткого пальця й ствердно покивала головою, а молодик, затулений пальтечком, крутнувся й перехрестив присутніх.

— Настає поворот Кола Життя і Смерті, а мандала втілень підходить до кінця. — вже спокійніше продовжував фон Орлофф. — Історія повторюється. Історія зла, убивств і розпачу. Історія різанини, розтління й содомії. О, Содоме, — гаркнув він. — Будь проклятий і згинь…

Мокків сусід мережив сторінки записника дивними значками, гімназисти зробили один одному гримаси «а що я тобі казав?», а Мокк замислився, чи фон Орлофф підготував свій виступ, чи імпровізує. На користь другого припущення свідчив потік асоціацій: від содомії оратор перейшов до Содому.

— О, Содоме, — залунав сценічний шепіт, — обранці покинуть тебе, обранці не озирнуться на тебе. Вони з радістю приймуть хвилі вогню, що спопелить твоє нікчемне тіло. Браття! — вигукнув фон Орлофф. — Будьте з обранцями.

Модуляції голосу оратора спричинилися до того, що якась зморщена бабця, що змагалася з гімназистами за місце біля печі, прокинулася й вибухнула риданням.

— Браття, — фон Орлофф підняв палець, і цей жест повторила за ним більшість дам у залі. — У цілому світі тріумфує злочин. Але злочин відкриває нам своє давнє обличчя, злочин говорить нам: «Я тут уже був, мене вже вчинено колись, сотні років тому», — оратор умовк, шукаючи в очах слухачів розуміння. — Так, браття, давні злочини, що криються в старих хроніках, оживають у Содомі… Це найжахливіші злочини, найжорстокіші, нелюдські… Бо лише вони можуть вразити мешканців Содому, аби вони навернулися… Учора в Буенос-Айресі на смітнику знайдено відірвану дитячу ніжку. Сто років тому іспанський маркіз роздер позашлюбну дитину своєї дочки…

— Де це сталося? — Мокк відчув біля власного вуха чийсь гнилий подих.

— В Аргентині, — досить голосно відповів Мокк, із силою видихнувши повітря.

— Так, любий пане, — гаркнув фон Орлофф до Мокка. — У Буенос-Айресі, в Аргентині. Але жахливі вбивства, убивства з минулого, скоюються й тут. Живцем замурований чоловік у самісінькому серці нашого міста, ще один — почетвертований недалеко звідси, іще один