Читати книгу - "Вокс"

Тать заревів з люті й замахнувся Двоїлом-Розщепилом на здоровенну бойову сестрицю-сорокуху, що нависла над ним. Пістрява напасниця відхилилася ліворуч, і удар Двоїла-Розщепила прийшовся по її посестрі, що орудувала ціпом за її спиною.

Ззаду застогнав Дуболом, Тать обернувся і побачив, що нагрудник його напарника пробитий і звідти хвилями бурхає кров. Бойова сестриця-сорокуха рвійно обернулася — з її дзьоба спливала Дуболомова кров.

— НІ! — заячав Тать. Засліплений люттю, він блискавично і з такою скаженою силою махнув Двоїлом-Розщепилом, що розполовинив птахотвар, позбавивши її навіть примарної спромоги ударити вдруге.

Тать блимнув на Дуболома. Його друг був мертвий. Гобліна ошануло мстиве почуття.

— У-У-У-О-О-О-А-А-АИ — заревів він і ринув у саму гущу бою.

Сестриця Убийкіготь із проразливим вереском відштовхнулася від землі й навідліг рубонула пазуристими шпорами. По одутій тварі плескатоголового супротивника розплився отетерілий вираз: він глупів на свій розполовинений нагрудник, із-під якого цебеніла юха. Птахотвар підскочила до нього і щосили штрикнула пікою. Гоблін перехнябився через поручні Чорнодеревного моста і брьохнув у прибутну воду.

— Хочу ще! Хочу ще! — загарчала сестра Убийкіготь, і з кінчика її дзьоба закапала слина. У сорокусі прокидався голод.

Краєчком ока вона постерегла блиск криці: то гоблін-патлай махнув біля самісінької її голови ланцюгом з величезною кулею на кінці. Сестра Убийкіготь відскочила назад і злобно плюнула.

По мармизі патлая із сичанням розпливлася зелена жовч.

— Мої очі! — зарепетував він. — Мої очі!

Сестриця Убийкіготь з усього маху опустила дзьоба — і розпорола патлая від груднини до черева. Різко мотнувши головою, вона вирвала його серце, яке ще билося, і проглитнула його живцем. Саме так, одним проковтом! Тілом Посестри Сестриці Шкрябокіготь струснув солодкий дріж, пір’я настовбурчилося: їй таки дошкуляв голод!

На неї кинувся плескатоголовий здоровило. Він був з голови до п’ят заюшений кров’ю, але не своєю. Сестра Убийкіготь випросталася, розчепірила пазурі й заціпеніла в бойовій поставі.

Тать знавісніло поводив очима, у кутиках рота пузирилася піна. Крізь червоний туман він уздрів забризкану кров’ю птахотвар.

— У-У-У-О-О-О-А-А-А! — заревів гоблін і ринув на сорокуху, стискаючи закривавленою рукою Двоїла-Розщепила.

Сестриця Убийкіготь скікнула вперед, разом ударяючи всіма кігтями на руках та ногах.

Вони зіткнулися в повітрі на самісінькій середині Чорнодеревного моста зі страхітливим гуком.

Рештки молотоголової сторожі гуртувалися навколо Титуґґа біля східного входу. А біля західного, навколо стяга Матінки Шматуй-пазур, пищали та лопотіли крильми недобитки бойових сорокушачих зграй. Мостини вкрилися купами трупів, подекуди вищими за бильця. Тим часом унизу, в центральному риштаку, хутко прибувала вода. Ось під нею вже сховався Світляків міст, а вона все прибувала й прибувала, і гобліни та сорокухи почали дертися на найближчі до мосту яруси.

Погляди Татя і Сестриці Убийкіготь на мент зустрілися, і ревіння гобліна та верещання сорокухи злилися в один моторошний звук, коли Двоїло-Розщепило по держак угородився у воло Сестриці Убийкіготь, а сорокушачі кігті розтельбушили гоблінівську горлянку. Ноги у золотоголового гобліна та войовниці-сорокухи підкосилися, і, прокволом осівши на міст, вони так і заклякли у смертельних обіймах.

Над Чорнодеревним мостом запала лиховісна тиша.

Тим часом над кривавим бойовищем, проникаючи крізь тріщини у склепінчастій стелі, почали з’являтися чорні істоти. Чорні проти білого каменю, з блискучими очима, вони пробирались у підземелля, обсідали стелю і, гучно сопучи, вдихали затхле повітря. Тварі перегукувалися між собою, число їх чимраз зростало. Вони промикалися крізь усі шкалубини і розповзались по стелі.

А потім, немов на чиюсь нечутну команду, вся зграя скельних гемонів разом зірвалася зі стелі й, ширяючи на розплатаних шкірястих крилах, стала спускатися вниз.

Тим часом на мості стояли гоблін та сорокуха, нижучи одне одного очима. Нараз, не змовляючись, обоє глипнули вгору: на багряну сцену, мов чорна завіса, опускалися скельні гемони.

Рук стрімголов спускався палацовими сходами повз шереги статуй, перестрибуючи по дві сходинки нараз. Ізнадвору глухо гупало каменем об камінь: то хлюща змивала статуї із зовнішніх стін. Хлопець вихором збіг на останній сходовий помісток, крутнувся, щоб бігти далі — і став як уритий. До сходів унизу мармуровим коридором швидкувала Естера Шпичколист.

Рук позадкував і ненароком зачепив статую, а та, схитнувшись на постаменті, впала головою вперед, прихопивши з собою ще трьох своїх посестер.

— Естеро! Пильнуй! — зойнув Рук, коли статуї погуркотіли вниз.

Та стара гобліниха навіть бровою не повела. Коли статуї розлетілись перед нею на друзки, вона й тоді не завагалась ні на мить. Прожогом підійшла до сходів і побралася вгору. Рук зауважив, що Естера не має на голові свого звичного капелюшка. Її голомшива, вся у струпах маківка блищала, на одежі не було сухого рубчика.

— Я йду, — прогула вона, немов гукала до малої дитини. — Я йду, мій соколику…

Мимохідь стара відьма ледь зачепила Рука, але її червоні очиці глянули на нього, наче крізь шкло, і вона, мов нічого, бралася сходами далі. У руках Естера обережно тримала червоного бутля з наличкою: «Забудь-зілля. Особлива суміш».

Рук необзир, залишивши позаду останній сходовий прогін, чимхутчій спустився у мармуровий коридор, і мало не розплатався на мокрій слизькій підлозі. З кухняних дверей жбухала вода і заливала салю. На хвильках погойдувалися горщики, пательні, пляшечки з зіллям та розмоклі рецептики. Ось повз Рука пропливла зелена пляшечка з наличкою «Блювотне зілля».

Рук прочалапав до великих дверей із дуба-кривавника і взявся за клямку. Знадвору долинав дзюркіт, але досить було потягти двері на себе, як він переріс