Читати книгу - "Вільняк"

— Хто нищить ліс! — гукнув круподер, напинаючи повіддя, аби заспокоїти свого зубощира.

— Як бритвою пройшовся, — підхопив Повзун.

— Це ж треба отак усе сплюндрувати і спалити! — дивом дивувався Лежень. — Щось гострюще, — додав він. — Погляньте лиш на ці деревця. Чи ба, як їх стято.

Круподер повернувся до капітана Мантачки.

— Гобліни? — запитав він.

Капітан заперечно похитав головою.

— Жодна гоблінівська ватага лісорубів, а я бачив таких чимало, не залишила б по собі такої пустки, — сказав він. — На те, щоб вирубати залізнодеревну пущу, треба кілька тижнів… Будь ласка, погляньте.

Улани простежили поглядом, куди показував їхній капітан. Зі сплюндрованого лісового ґрунту, як рідкозуба усмішка роздебенді, стирчали обрубки величавих сосон. Серед них валялося добрих два десятки мертвих повзунів, понівечених і обсмалених. Величезні тварини в передсмертній агонії своїми кремезними кривими лапами хапалися за гілля, та так із тим гіллям у них і конали.

— А ще сьогодні вранці ми чули, як кричать повзуни, — похмуро виснував капітан.

— Ну, і хто це зробив? — запитав Лежень, і на червоному його обличчі з’явився напружений вираз. — Чи що це зробило?

— Оцього я тобі якраз і не скажу, — відповів Мантачка.

— Хоч би що воно було, — втрутився Рук, показуючи на чорні сліди, що тяглися невідь-звідки, — воно суне просто на Вільні галявини!

Коли на Нове Нижнє місто опустився вечір і небо стало з золотого темно-мідяне, на Світляковій вежі, один по одному, спалахували ліхтарі. Нарешті мерехтливими вогниками засяяла вся величезна споруда. На самісінькій вершині вежі, перед столом на відкритому помості зібралася Рада Вісьмох. Колони, опори, бильця — все було обвішане квітковими гірляндами, і пахощі від них змішувались із ароматом заболонного вина, келихи з яким стояли на столі. Вгорі, під самісінькою банею, дев’ять разів ударив дзвін, і Кулькап Пентефраксіс підніс келиха.

— Шановні члени Ради Вісьмох, — почав Найвищий Академік, обводячи поглядом усіх присутніх. — Певніше, я мав би сказати, друзі. Дозвольте мені виголосити заздоровний тост.

Парсимон, Магістр Озерного приплаву та Фенбрус Лодд, Великий Бібліотекар, значливо перезирнулись. Професори Світлознавства і Темрявознавства, усміхаючись, піднесли келихи, а Варіс Лодд із напруженим обличчям стискала обіруч ніжку своєї чаші. Твердоступ Громоглас, Бургомістр Нового Нижнього міста виглядав збентеженим і ляскав пальцями, аби йому теж налили вина. Ласкавка Тиха, Доглядачка Саду дум з ворушкими величезними вухами, також піднесла свій наперсточок вина.

— Громоглас сповістив мене, що жнива уже закінчено, — провадив Кулькап, — що комори, овочеві склади, фруктосховища та молочарні повні-повнісінькі…

Усі піднесли келихи, вітаючи усміхненого гобліна-пузаня.

— А Парсимон повідомляє, що цього року Озеро-Приплавівська Академія може похвалитися найбільшим числом випускників за весь час свого існування!

— Чули, чули! — дружно озвалися Професори Світлознавства і Темрявознавства, киваючи головою магістрові-дрібногобліну.

— А Ласкавка запевняє мене, що мешканці Нового Нижнього міста успішно обживають Вільні галявини. — Кулькап усміхнувся до крихітної блудихи, і та ствердно кивнула головою. — Та найбільше наше досягнення, гадаю, є те, — провадив Найвищий Академік, високо підносячи келиха і проливаючи дорогою крапельку вина, — що під орудою Фенбруса Лодда ми закінчили грандіозне будівництво нової Великої бібліотеки. Отже, за нову Велику бібліотеку!

— За нову Велику бібліотеку! — дружним хором підхопила рада Вісьмох, і всі душком вихилили келихи.

Але зачекайте… озвався раптом у голові кожного тихенький Ласкавчин голос. Є серед нас такі, що не переймаються загальними веселощами… Блудиха повернулася до Варіс Лодд, і її вуха залопотіли, наче паперові.

— Тебе щось непокоїть? — тихенько запитала Ласкавка.

Варіс мовчки кивнула головою.

— З усіх околиць Вільних галявин надходять тривожні донесення, — промовила дівчина, ставлячи на стіл свій келих.

— Донесення? — заклопотано перепитав Кулькап. — І від кого ж вони надходять?

— Від Бібліотекарських Лицарів, небесних піратів та примар…

— Пусте! — урвав Фенбрус Лодд. — Було б до кого прислухатися. Мій син тільки те й робить, що шукає приключок, де їх нема…

— Ні, батьку. — Голос Варіс звучав твердо. — Я щиро переконана: річ тут не тільки в жадобі пригод. Гадаю, Вільним галявинам загрожує серйозна небезпека…

Тут щось брязнуло, почулося гучне іржання, і внизу на підпірці вродився рябий зубощир. Він спритно скочив на поруччя тераси, обриваючи гірлянди рівнинних лілій та пастуших фіялок. З сідла додолу сплигнув улан Вільних галявин і, схиливши голову та переводячи подих, укляк на коліно перед Найвищим Академіком.

— Рук! — вигукнув Кулькап. — Руку Човноводе, невже ти?

— У… у мене… тривожна звістка… — прохарчав Рук, якому ніяк не щастило віддихатись, — від капітана Мантачки… командира Уланів… Він послав мене вперед… Чинквікс найпрудкіший зубощир…

— Так, так, — озвалася Варіс. — І що ж то за новина, Руку?

— Вільні галявини… у… великій… небезпеці… — видихнув хлопець.

— У небезпеці? — перепитав Кулькап. — А що їм загрожує?

— Ось що! — сказав Рук і, підхопившись на ноги, показав рукою на далекий небокрай.

Кулькап і члени ради підійшли до поручнів і вп’яли очі в червонястий обрій.

— Захід сонця? — запитав Кулькап. — Щось я не розумію…

— Захід сонця! — урвав Рук тремтячим від хвилювання голосом. — Повірте мені, пане Найвищий Академіку, то ніякий не захід сонця!