Читати книгу - "Палац Посейдона"

— Але навіщо? Адже «Левіафан» був справою усього вашого життя!

— Іншого виходу не було. — Ліванос провів рукою по волоссю, в якому яскраво виділялися сиві пасма. — Я не міг допустити, щоб мої технології потрапили до рук лихих людей. Ви, мабуть, звернули увагу на те, що всю важку роботу тут виконують автомати. Вони створені на основі тих ідей і відкриттів, котрі я у спрощеній формі застосував під час будівництва «Левіафана».

— Автомати, подібні до тих, які ви розробляли разом із Тесла?

Ліванос відверто здивувався.

— Вам відомо про мою співпрацю з Тесла?

— І не лише про це. Кілька тижнів тому ми зустрічалися з ним на Ейфелевій вежі, де він розповів нам про вашу диференційну машину. Саме це й змусило нас вирушити вашими слідами.

— Мій старий друг Нікола… — Ліванос усміхнувся.

— Не думаю, що він так само вважає вас другом, — сказав Гумбольдт. — Тесла стверджує, що саме ви надали цим розробкам сумнівного, якщо не сказати небезпечного напрямку. Однак у нього є невеликий робот, що напрочуд схожий на ці ваші автомати. Щоправда, він набагато скромнішого розміру.

— Старина Герон… — Ліванос усміхнувся, натиснув на важіль, і його трон трохи відкотився назад. В очах володаря глибин раптом спалахнула підозрілість. — Стривайте-но, — ніби розмірковуючи про щось, почав він, — виходить, це — зовсім не випадковість, що ви вдерлися в мої володіння?

— Я гадаю, що про їхнє існування рано чи пізно стало б відомо й без нас.

— Он, значить, як… — Обличчя Ліваноса спохмурніло. — А я ж то, наївний, не міг і думки про це припустити. Вважав, що ви всього лише займаєтеся випробуваннями вашої батисфери! Як же я помилявся!

Він схилив голову, ніби дослухаючись до власних думок.

— Тоді я хотів би отримати цілком конкретну відповідь на запитання: що саме ви шукали у Критському морі?

— А хіба ж це не очевидно? — озвався Гумбольдт. — Нашим завданням було розібратися у причинах корабельних аварій у цьому регіоні й покласти їм край.

— Тож, наскільки я розумію, ви виконували чиєсь замовлення. — На обличчі Ліваноса з’явилося здивування, яке змінилося на веселощі. — А чи не буде надмірною зухвалістю з мого боку попросити вас назвати ім’я замовника. Чи це комерційна таємниця?

— Ніякої таємниці. Його ім’я — Ставрос Нікомедес, грецький судновласник.

— Нікомедес? — Обличчя Ліваноса скам’яніло.

— Вам знайома ця людина?

— Я… — Ліванос замовк, і Оскару на мить здалося, що непроникний панцир, у який із власної волі закувала себе ця людина, ось-ось розсиплеться, і з-під нього з’явиться її справжнє обличчя: змучене, раниме й безмежно сумне.

— Колись я знав одного Нікомедеса, — промовив Ліванос. — Але звали його не Ставрос, а Архітас.

Гумбольдт кивнув.

— Це дід. Родоначальник найбагатшої родини. Наскільки мені відомо, вся повнота влади у компанії Нікомедесів усе ще перебуває в його руках, хоча старому вже за вісімдесят.

— Хай йому трясця! — раптом вигукнув Ліванос. — Нехай би його поганючі кістки зогнили на дні морському! — Він показав на те, що залишилося від його ніг. — Це все заслуга Архітаса Нікомедеса. Одного разу я заприсягнувся, що помщуся за всі його злодіяння, і надіслав листа, в якому повідомив його про свій намір. Гадаю, що він і досі не може прийти до тями від переляку, перечитує його щодня, а щоночі не може заснути, уявляючи собі всілякі жахіття. — Він криво усміхнувся й додав: — Даруйте, я, здається, не стримався. Це давня історія, і стосується вона мене одного. І все ж таки цікаво, як би затанцював цей негідник Архітас, побачивши мене в цю хвилину?

— Це відомо тільки йому і, певною мірою, вам.

— Дипломатична відповідь. — Ліванос лукаво усміхнувся. — Слухайте-но, пане Гумбольдт, я хочу запропонувати вам провести кілька днів разом зі мною. Як би ви поставилися до невеликої екскурсії завтра, в першій половині дня? Ясна річ, це моє запрошення стосується й усіх присутніх. Прошу вас вважати себе моїми почесними гостями. Я хотів би показати вам, як влаштовано наш підводний світ. Переконаний, що після цього ви зміните своє ставлення до нього.

— А якщо ні?

— Ну, ніхто не обмежує ваших емоцій. Проте в будь-якому випадку одне залишається незмінним: хочете ви цього чи ні, але вам більше ніколи не доведеться повернутися на морську поверхню. Краще одразу розпрощатися з марними сподіваннями.

Океанія стиснула руку батька і пригорнулася до нього.

— Татко має слушність, — сказала вона. — Ви просто нелюд.

Ліванос сумовито поглянув на своїх гостей.

— Я такий, яким мене зробили інші люди.

— А як стосовно свободи волі? — уперто труснув головою Гумбольдт. — Ніколи не пізно звернути з раз і назавжди обраного шляху.

— Ви так гадаєте? — Ліванос закусив губу. — Особисто я не поділяю вашого невиправданого оптимізму.

За годину до опівночі в помешканні бранців, нарешті, запанував спокій.

Так само, як і щовечора, їм подали розкішну вечерю, та Оскар не міг і дивитися на їжу. І не лише тому, що геть уся вона була просякнута рибним запахом. Напої також не були винятком. Оскар скучив за свинячими відбивними та картопляним салатом, а на перше він би залюбки з’їв добрячу миску горохового супу, заправленого шинкою, а на закуску — берлінський пиріг із маком. Від самої лише думки про ці земні