Читати книгу - "Справа зниклої балерини"

– Дивно, Міро, але зараз я вдячний Барбарі Злотик за те, що вона підпалила «Прагу» саме в той вечір, – він сумно всміхнувся.

Він і справді був вдячний їй, бо в ту ніч йому довелось шукати квартиру, яку знімав художник Олег Щербак на Гоголівській у будинку з котами. Він пам’ятав, як піднявся сходами і стукав у квартиру, як лишився чекати на господаря біля будинку і вважав, що дарма гає час – той міг не з’явитися до ранку.

Однак з’явився – стомлений, злий і п’яний, з кублом реп’яхів у волоссі, що виглядало майже комічно, якби не нещасний вигляд господаря. Молодий слідчий запитав, що сталося й почув у відповідь:

– Нічого страшного. Я… просто дуже стомився.

Щербак провів його до квартири і вислухав прохання. Повідомив, що, мабуть, все одно засне, тому спробує намалювати. Менчиць не був певен, що щось вийде. Згадував, як намагався добирати слова, відповідав на запитання художника, коли той уточнював якусь деталь. Він описав увесь процес малювання, усі жарти й розповіді, що почув того вечора, пригадав марки цигарок, які палив художник і вино, яке він пив. Згадував і занотовував деталі інтер’єру й коментарі про твердість грифеля в олівці. Однак потрібною виявилась лише репліка, що її господар недбало кинув, коли портрет було закінчено і він намагався вичесати з волосся реп’яхи. Менчиць ввічливо завважив, що в художника певно був важкий день і почув у відповідь:

– Кляті трамваї возять вночі поранених, пасажирам відмовляють. Довелося блукати яром і воювати з кажанами.

Тарас Адамович втупився в аркуш з цією фразою, узяв олівець і обвів її, потім повернув аркуш Менчицю.

– Ви впевнені, що він сказав це? – запитав колишній слідчий.

– Так.

– Що ще він говорив про яр? Про свій вечір?

– Та більше… нічого. А що сталося?

І Тарас Адамович пояснив йому.

Єдиний трамвайний маршрут, що пролягав через яр – маршрут 20-го трамваю. Якщо художник часто їздив тим маршрутом, можна було сподіватися на свідчення контролерів.

Звичайно, Олег Щербак у ту ніч міг тинятися зовсім іншими київськими околицями, або лишитись ночувати в будинку і не йти пішки з Куренівки аж на Гоголівську. Міг би, однак того вечора все сталося інакше.

Вже після повернення в поліцію, Тарас Адамович знов зустрінеться з Олегом Щербаком і запитає:

– Навіщо було йти вночі через яр?

– Не знаю. Не хотів лишатися в будинку. Не міг, після того, як Мар’яна…Я навіть зрадів, що піду через яр – повинен був заспокоїтися, поки не дійду до людних вулиць.

– Вийшло?

– Не надто.

Тарас Адамович знову запитав:

– Розкажіть про те, як ви доправляли дівчат у будинок.

Художник стенув плечима.

– Виявилось не так уже й складно. Принаймні, з Наталею. Здається, вона була закохана в мене, – і додав, – напевно, колись. Зараз – навряд. Я запросив її на краєвид. Будете сміятися – сказав, що покажу Київську Швейцарію, Реп’яховий Яр. Вона погодилась. Потім я привів її до будинку і сказав, що хочу познайомити зі своєю бабусею. Вона спокійно зайшла всередину. Далі було просто.

У будинку з жовтої цегли поліція знайшла льох, вихід з якого був під підлогою в одній з кімнат.

– Ви знали, що потрібно шукати льох? – запитав Щербак.

– Так. Ви самі сказали, що побачили Мар’яну нагорі. Отже, тримали дівчат десь унизу. Ми обшукали льох у дворі, потім шукали в будинку.

– Я намагався облаштувати все так, щоб їм було зручно. Я не збирався…

– Вбивати їх?

Художник мовчав.

Під будинком і справді була облаштована сяка-така оселя, принаймні там було тепло.

– Колишній власник розмістив піч унизу – хтозна чому. Я колись подумав про те, що якби хотів тримати когось в полоні, то це було б доволі просто зробити, – пояснив Щербак. – Тож відгородив піч і вихід нагору стіною, встановив двері – мені довелося довго марудитися з цим, оббив стіни дерев’яними панелями. Дівчата не відразу зрозуміли, що вони під землею, бо бачили тільки вхід у комірку з піччю. Не певен, але, можливо, до втечі Мар’яни, вони й не уявляли, де перебувають. Наталя могла розповісти їм тільки про будинок.

– Як ви привели в будинок Мар’яну й Віру?

– З Мар’яною було складно. Я їй не подобався. Вона ігнорувала мої запрошення й відверто насміхалась. Однак вона була однією із зірок Ніжинської. Я стежив за нею, ходив на всі виступи в Інтимному театрі, знав, що мушу це зробити. Мене знали в театрі, я іноді гримував акторів. Уподобав дальню гримерку, якою рідко користувались, покликав туди Мар’яну, купив квіти й тістечка в «Семадені». Заварив… – він завагався.

– Імператорський зв’язаний чай? – запитав Тарас Адамович.

Художник усміхнувся.

– Я сказав їй, що мене попросив якийсь її шанувальник. Сказав спеціально зі злістю, аби вона подумала, що я ревную. Певно, вона сама придумала, хто то міг бути. Я намагався розрахувати час так, щоб квітка розкрилась якраз тоді, коли вона зайшла. Вона випила чай і заснула.

– Що було в чаї? – запитав слідчий.

– Пі…пігулки. Купив у повії. Вони такими іноді користуються. Вона сказала – діє безвідмовно, людина майже відразу засинає. Я боявся, що вони небезпечні, вона сказала, що все буде гаразд. Я вирішив, що Мар’яна… сама винна. І домішав пігулку в чай.

– Що було далі?

Художник помовчав кілька хвилин – певно, добирав слова, потім відповів:

– Я все продумав. Не вірив, що вийде, але спланував і подумав, що все вирішить доля. Якщо вийде – отже, я роблю все правильно. Вона заснула, я одяг на неї пальто моєї бабусі, перуку і загримував. Спочатку думав, що просто накину вуаль на капелюха, але потім вирішив, що якщо виглядатиму підозріло – а я хвилювався – мене зупинять і зазирнуть під вуаль. А тоді точно арештують, якщо побачать дівчину без свідомості в сивій перуці. Тож я приклеїв брови і носа, а ще – велику бородавку. Коли я викотив візок з Мар’яною в коридор, зрозумів, що зовсім нічого не придумав для тих, хто може побачити мене. Що робити, якщо зустріну людей? А якщо вони запитають, куди і кого я везу?

Мені пощастило – поки я гримував, вистава закінчилась, натовп заповнив увесь хол. Мені допомогли спустити візок на перший поверх, я покотив його в напрямку трамвайної