Читати книгу - "Безцінний"

— Граф. Хто він, цей граф?

Лоренц проковтнула шматочок ковбаси, перш ніж відповіла.

— Несправжній граф. Зате справжній дивак, шаленець і оригінал. Художник-невдаха і політик-невдаха. Але з талантом до бізнесу. Ангел-охоронець художників і водночас їхнє найбільше прокляття. Найвидатніший і найбезталанніший колекціонер в історії Польщі. І, як нині виявилося, в історії світу.

Зупинилась, аби вкинути в себе трохи їжі. Жувала хімічну ковбаску, всі чекали на її подальшу розповідь. А вона відчувала, як її організм відключається, вимагаючи хвилі самовідновлення після напружених днів і недоспаних ночей.

Виплюнула шматочок, що був у роті, не мала сили прожувати його до кінця і проковтнути.

— Завтра, — пробурмотіла і попленталася до своєї лави.

Останньою її думкою було те, що це, мабуть, перший вечір з часів початкової школи, коли йде спати, не почистивши зуби.

4

Ранок наступного дня почали суперечкою про те, хто має вилізти зі спальника й розпалити пічку. Ліза й Зоф’я згідно з найкращими традиціями фемінізму заявили, що нізащо, оскільки вони ніжні квіточки, які мусить оберігати волохата чоловіча лапа, озброєна сірниками й дерев’яними трісками. Кароль відказав, що він у гробу бачив такий фемінізм, адже вчора він готував вечерю, бо всі рівні, а сьогодні мусить розпалювати пічку тільки тому, що має член. Анатоль був їхньою останньою надією, поки не пробурмотів з-під напнутого на голову спальника, що військове звання не означає, що вони ним послуговуватимуться для кожної брудної роботи і що він учора напрацювався.

— Може, хай наймолодший? — запропонувала Ліза.

— Категорично проти, — відрізала Зоф’я.

Врешті кинули жереб. Випало на Кароля, тож він вигрібався з ліжка під акомпанемент власних прокльонів і підбадьорливих вигуків решти. Почувалися як у таборі.

На сніданок з’їли тепле картопляне пюре, заправлене овочевим паштетом із тюбика й кетчупом. Було непривабливим на вигляд, але на смак було розкішним.

Докторка Зоф’я Лоренц цмулила каву, за кожним ковтком зазнаючи трагічної дилеми. З одного боку тепла рідина приємно розливалася її нутрощами, з іншого — її меншало в чашці, яка зігрівала долоні. Цілком серйозно розмірковувала над тим, який найкращий спосіб пиття кави у цій ситуації, коли відчула, що щось не так.

Три пари очей напружено вдивлялися в неї, коли почала розповідати.

5

Не так давно, а саме в середині XIX століття, жило собі двоє братів. Спадкоємці одного з литовських маєтків, виховані, освіту здобули в зарубіжних школах. Іполит був кмітливим братом, став доктором права, а потім мудрим політиком і публіцистом, а також членом російської Державної ради, де дбав про польські інтереси. Ігнацій був, що ж, був неспокійний духом. Він вирішив стати художником і п’ять років навчався в Мюнхенській академії лише для того, аби дізнатися, що можна мати смак і почуття прекрасного, але талант при цьому — необов’язково. А оскільки перспектива художника-нездари його не влаштовувала, він кидає все до дідька, їде до Рима й купує у Папи графський титул, викликаючи цим відразу решти родини.

Сімдесяті роки XIX століття. Моне, Ренуар, Мане та Сіслей сидять у саду в Аржантеї, пишуть світло, п’ють вино, терплять злидні та створюють картини, які змінять історію мистецтва. А з Рима до Польщі повертається тридцятилітній граф Ігнацій Корвін-Мілевський. Людина, яка не визнавала компромісів, і яку враження цікавили тільки тоді, коли стрілка манометра весь час була на червоному полі. Звісно, багато людей потай мріють про життя з такою інтенсивністю, але він міг собі це дозволити. Чому? Тому що виявилося, що Бог проґавив його під час роздачі обережності, поміркованості й хисту художника, та коли дійшло до ділових здібностей, то Ігнацій одержав потрійну порцію.

Якщо одружуватися, то із вдовою одного з найбагатших поміщиків. Яка, прошу зауважити, листування зі своїм нареченим, графом Ігнацієм, назвала «Листами чудовиська», а папці з документами, що стосувалися його кончини, дала заголовок «Смерть чудовиська». Що красномовно свідчить про характер Мілевського.

Якщо інвестував, то з підскоком і фартом: на придбаній ним ділянці під Харковом невдовзі після транзакції було відкрито поклади солі, завдяки чому Мілевський заробив цілий мільйон рублів на перепродажу землі. Для порівняння: «Станьчик»[73] Матейка, ключовий твір польського живопису, коштував йому вісім тисяч рублів.

Якщо будував резиденцію у Вільні, то на кшталт Палаццо Бевільаква у Вероні.

Якщо подорожував, то власного яхтою «Литва», видаючи згодом обмеженими накладами щоденники з рейсів морями й океанами.

Якщо надумував придбати родинну садибу, то в Адріатиці: купив там острів, який тоді мав назву Санта-Катаріна, і збудував на чималі мільйони розкішний палац із парком.

Якщо хотів конкурувати з братом Іполитом у політиці, то писав такі різкі й пристрасні статті, що його вважали або божевільним, або зрадником. Адже його монархічні та космополітичні погляди не вкладалися в жодну форму патріотизму.

Якщо закохувався, то його пригоди закінчувалися стріляниною на віденському вокзалі, про яку пліткувала вся Європа.

Якщо десь з’являвся, то ніхто не міг не помітити цього могутнього товстуна з блискучою лисиною і довгою бородою.

Він був патологічним брехуном, мегаломаном, неврівноваженим холериком і видатним божевільним, якого сьогодні напевно визнали б недієздатним, ізолювали б та нафарширували ліками. Але коли писав у підсумку свого життя: «були в мене і маленькі заслуги, зокрема створення найкращої у Польщі колекції польських художників», то не брехав. Власне, це була єдина фраза, де він казав правду.

На початку свого колекціонерського шляху обмежився тими поляками, які навчалися в Мюнхені. Хелмонський[74], Матейко, Геримський, Брандт[75], багато прізвищ, багато насправді великих художників, які, на мою думку, були найліпшим, що випало польському мистецтву за всю його історію й роботи яких наш спільний приятель Кароль називає «гітлерами».

Ні, дякую, не хочу слухати твої саркастичні репліки. Краще зроби кави й підкинь дров у пічку.

А хто ж інший? Наскільки я розумію, чергувати біля пічки — це обов’язок на цілий день.

Каролю, мене не цікавить, що це несправедливо, життя взагалі несправедливе. Сьогодні маєш Феррарі, завтра спиш у курені й підкидаєш дров у пічку.

То про що я?

Ага, польські художники в Мюнхені. Мені здається, що це цікаво тільки мені?

Ні, я не можу перейти до суті, бо ви не зрозумієте, про що я кажу. Це все важливо.

Отже, Мюнхен, художники. Мілевський не був тим типом мецената, який сидить за столом, а секретар від його імені надсилає перекази. Він хотів бути з митцями, підтримувати їх гарними порадами, брататися, дружити, разом дихати мистецтвом.

Жахіття, згідна. Але солодке жахіття. У божевіллі Мілевського був дуже шляхетний прояв. Він відверто казав, що переплачує, щоб художники не мусили писати заради