Читати книгу - "Реактивація, Кулик Степан"

— Не дивуйся… Мені шістнадцять було. Коли хребет зламав. Вибір був простий, або неймовірно складна і не менш дорога операція, або заміна. У батьків грошей не було, а страховка операцію не перекривала. Тож… отак.

— А як же дівчата? — вирвалося у мене мимоволі.

— Я і так був би паралізований, — потис плечима Клевець. — Так що без різниці. Зате тепер, коли гормони на вуха не тиснуть, ніщо не заважає ясності думок .Їй-бо, не жалкую. Менше мороки… Може чув, були колись чоловіки, які заради того, аби їх ніщо не відволікало, самі відрізали собі той гаджет. Євнухами називалися.

— Кастратами… — озвалася дружина. — Євнух — це посада.

— Без різниці… Зате, такі як ти пташки наді мною не мають влади, так що можеш очками не кліпати. Я минулого разу все сказав. Як то кажуть: споглядай скільки хочеш, а руками не руш. 

— Ні, тепер усе серйозно, — відказала Ніка. — Ми хочемо купити квадроцикл.

— Купити? — перепитав Клевець. — І на біса він вам без енергетичного блоку?

— Розумієш, друже… — переключив його увагу на себе. — Ми тиждень як одружилися. І я обіцяв їй у подарунок придбати будь-яку річ. Навіть непотріб. Ніка вибрала отой мотлох. Я сам у шоці. Але слово було сказано. Не личить мужчині здавати назад.

— Вітаю, Максе, — простяг Клевець мені руку. — Той бій був гарний. Шкода, що закінчився трагічно…

— Мені теж, — киваю. — То як? Домовимося?

— Весільний подарунок, кажеш? — зміряв мене чолов’яга пильним поглядом. — Ой, здається, що ви мені гайки закручуєте. А насправді?

— Хочу покататися… — капризно надула губки дружина.

— Говорили балакали, сіли та й заплакали, — розвів руками Клевець. — Як? Тож купа нерухомого металу.

— У нас є енергоблок, — потисла плечиками Ніка.

— Справді?! — загорілися цікавістю очі чолов’яги. — Не жартуєте?

— Ні…

— Гм… Це змінює справу. Можливо, що й домовимося. З однією умовою. Якщо заведеться — я за кермо сяду. І їздимо до ранку. Заодно, кермувати навчу. Згода?

Я вже відкрив було рота, аби пояснити, що заміжня жінка має проводити ночі біля чоловіка, а не бозна з ким. Але пригадав особливості будови тіла Клевця і змовчав.

— Гаразд, — відповіла за нас обох Ніка. — То яка ціна?

— Ну… — потер підборіддя кіборг. — Я думаю, сто золотих буде в сам раз.

— Скільки?! — мало не підстрибнула дружина. — Чи ти збожеволів?

— Моє діло ціну назвати, — розвів руками Клевець. — А як не підходить, то я і не наполягаю.

— Тридцять…

— Мала, — посміхнувся чолов’яга. — Я вже казав: не старайся даремно. На мене твої чари не діють. Тридцять… Там лише одного титану на більшу суму буде.

— А більше нічого у ньому і нема, крім корпусу.

— Аякже… А колеса? Ми коли його для музею реставрували, то всі чотири колеса нові поставили. А за реплікатор хто платив? Я… Так що, вибачай. Сто…

«Увага! Вам доступне побічне завдання «Швидкість». Будь-яким способом придбайте засіб пересування. Нагорода — 100 пунктів досвіду і 50 для вашого супутника. 10 золотих кредитів. Предмет — запасне колесо для придбаного транспорту» 

Ага. Система вирішила нагади, що час пускати в хід козирі.

— Я тут недавно з паном поліцмейстером балакав. Так от, він сказав, що не схвалює надмірну скупість.

— Гора так сказав? — уважно подивився на мене Клевець.

— Може, не дослівно, — потис я плечима. — Але суть його слів я передав. Не віриш? Можемо пройтися, тут поруч. Сам перепитаєш…

— Гм… Якщо Гора так сказав… Що ж… Тоді не будемо марнувати час. Скажіть самі, скільки ви готові заплатити?

— Сімдесят… — відказав я, не звертаючи уваги на міміку дружини і штурхани в бік. — Думаю, це справедлива ціна.

Можливо, Ніка і виторгувала б ще яку десятку-другу, але ж слова Гори стосувалися не лише продавця. А попри нього, як я вже встиг зрозуміти, у цьому куполі нічого повз не проходить. То навіщо самим собі зайві клопоти створювати. Я ж і за бій отримаю, і нагорода, знову ж таки, впаде. Не збідніємо…

— Згода, — зітхнув Клевець. — Нехай так буде… Готівка чи на рахунок скинеш?

— Тобі як зручніше?

— На рахунок…

— Ок. Підсувайся ближче, щоб контакт був стабільний… Все ж не малі гроші. Шкода буде, як зависнуть…

Кілька хвилин пішло на зв’язок з банком-посередником. Оплату послуг… Глитаї… Майже півтора золотих здерли. І гаджет Клевця мелодійно дзвякнув. Повідомляючи, що сума зарахована.

— Добро, — кивнув той, перевіривши рахунок. — Ну, ходімо. Будемо оживляти мій… перепрошую, уже ваш квадроцикл.