Читати книгу - "Все королівське військо"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
«Я не можу з певністю сказати, що моя мовчанка була зумисною. Мене змушувала мовчати якась нездоланна сила, що скувала мене, здавила горло, одібрала руки й ноги. І перед тим, і опісля я розумів, що підглядати за кимось безчесно, але в ту хвилину це навіть не спало мені на думку. Очі мої несамохіть пильнували за нею, тим часом як вона й не підозрювала, що в темряві альтанки є ще хтось. Мені здавалося, що саме тепер, коли вона думає, що вона тут сама, я зможу зазирнути їй у душу й дізнатися, який наслідок, яку переміну спричинила смерть її чоловіка. Ота пристрасть, що схопила мене мов лещатами біля могили мого друга, минула без сліду. Тепер я був зовсім холодний. Але я прагнув дізнатися, спробувати дізнатися… Так наче, розгадавши її, міг розгадати самого себе. (Звичайний людський недорозум — пробувати пізнати себе через когось іншого. Людина може пізнати себе тільки в богові, через його всевидюще око).
Вона зайшла до альтанки й сіла на лаву не далі як за два кроки від мене. Я довго стояв і невідривно дивився на неї. Вона сиділа дуже рівно й наче застигла. Нарешті я пошепки, ледь чутно вимовив її ім’я. Якщо вона й почула, то не дала цього взнаки. Отож я ще раз, так само пошепки, покликав її на ім’я, а потім знов. За третім разом вона прошепотіла: «Чую»,— але не зрушила з місця й не повернула голови. Тоді я озвався голосніше й знову вимовив її ім’я — і раптом вона рвучко, мов смертельно нажахана, підхопилась і із здавленим криком затулила руками обличчя. Вона заточилася й мало не впала, проте опанувала себе і стала рівно, втупивши в мене очі. Я, затинаючись, почав вибачатися, сказав, що не хотів її налякати, що зрозумів оте її «чую» як відповідь на мій шепіт і вже тоді заговорив голосніше. Потім запитав її:
— Хіба ти не озвалася до мене?
Вона підтвердила, що озвалася.
— Чого ж так злякалась, коли я заговорив знову? — спитав я.
— Бо не знала, що ти тут,— відповіла вона.
— Але ж ти сама сказала, що почула мій шепіт і озвалася на нього, а тепер кажеш, ніби не знала, що я тут.
— Я не знала, що ти тут,— повторила вона тихо, і раптом я збагнув, що вона хоче сказати.
— Слухай,— мовив я,— коли ти почула шепіт, ти впізнала мій голос?
Вона дивилася на мене й мовчала.
— Скажи,— наполягав я, бо мені було потрібно це знати.
Вона й далі дивилася на мене й нарешті нерішуче відповіла:
— Не знаю.
— Ти подумала, що це…— почав я, але доказати не встиг: вона кинулася до мене, розпачливо чіпляючись мені за шию, мов знавісніла від страху людина, що потопає і вигукуючи:
— Ні, ні, то байдуже, що я подумала, ти ж тут, ти ж тут! — А тоді пригнула мені голову й притислась устами до моїх уст, щоб не дати мені говорити. Уста її були холодні, але не відривалися від моїх.
Я теж був холодний, наче мрець. І той холод довершував жах наших любощів: здавалося, дві ляльки наслідують ганебний блуд людей, обертаючи його на ще ганебнішу пародію.
По всьому вона сказала:
— Якби я сьогодні не застала тебе тут, між нами більш ніколи нічого б не було.
— Чому? — спитав я.
— Це був би знак,— сказала вона.
— Знак? — перепитав я.
— Знак того, що нам більш нічого не лишається, що ми…— І замовкла, а потім палко зашепотіла в темряві: — А я й не хочу нічого… це знак… що зроблено, те зроблено…— Вона мить помовчала й сказала: — Дай мені руку.
Я подав їй праву руку. Вона схопила її, але одразу ж пустила й мовила:
— Не цю, ту руку!
Я дав їй другу руку, простягши її в себе перед грудьми, бо сидів зліва від неї. Вона схопила її лівою рукою, підняла й притисла до грудей. Потім навпомацки наділа мені на підмізинний палець якийсь перстень.
— Що це таке? — спитав я.
— Обручка,— сказала вона.— Це його обручка.
Тепер я пригадав, що він, мій друг, завжди носив обручку, і враз відчув холод металу.
— Ти зняла в нього з пальця? — спитав я і аж здригнувся на цю думку.
— Ні,— відказала вона.
— Ні? — перепитав я.
— Ні,— мовила вона,— він сам її зняв. Це перший раз він зняв її.
Я сидів поруч неї, чекаючи не знати чого, а вона й далі притискала мою руку до грудей. Я відчував, як вони здіймаються і опадають. Сказати я нічого не міг.
Потім вона промовила:
— Хочеш знати, як… як він її зняв?
— Так,— відповів я в темряві й, чекаючи, поки вона заговорить, провів язиком по пересохлих губах.
— То слухай,— звеліла вона пошепки, але владним тоном.— Увечері після того… після того як це сталося… коли в домі все затихло, я сиділа в своїй кімнаті перед туалетним столиком, де завжди сиджу, коли Феба розчісує мені коси. Мабуть, я сіла там просто за звичкою, бо все в мені наче заніміло. Я сиділа й дивилась, як Феба розстеляє ліжко. (Феба була її покоївка, гарненька світлошкіра молода мулатка, вередлива й тонкосльоза). Бачу, вона підняла валик з мого боку ліжка й дивиться туди, де він лежав. Потім узяла там щось і підійшла до мене. Дивиться на мене… а очі в неї жовті, і по них ніколи не видно, що там у неї на думці… Дивилась вона на мене довго-довго, а тоді простягла стиснуту в кулак руку і, не спускаючи з мене очей, повільно так… дуже повільно розтисла пальці — а на долоні в неї обручка… і я одразу зрозуміла, що то його обручка, але подумала тоді тільки про те, що вона золота й лежить у золотій руці… бо рука у Феби справді наче золота. Я ніколи раніш не помічала, що руки в неї кольору щирого золота. Потім я звела
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Все королівське військо», після закриття браузера.