Читати книгу - "Звіяні вітром. Кн.1"

— Так. Мені й справді треба посидіти й передихнути.

— Чому? Хіба я наступив вам на ногу?

— Ні, але вони перемиватимуть мені кісточки.

— Невже це вас так турбує? Справді?

— Та, знаєте...

— Ви ж не скоїли ніякого злочину, хіба не правда? То ви не танцюватимете вальсу зі мною?

— Якби моя мама коли-небудь...

— Ви й досі тримаєтесь за мамин фартух.

— У вас огидна манера — робити з чесноти несосвітенну дурість.

— А чеснота — це і є дурість. Невже вас обходять людські пересуди?

— Ні, але... Краще облишмо цю тему. Хвала Богові, починається вальс. Кадриль мені щоразу дух забиває.

— Не ухиляйтесь від моїх запитань. Хіба вам не байдуже, що про вас скажуть інші жінки?

— Ну, коли вже ви так хочете приперти мене до стіни, то знайте: мені байдуже! Але зважати на те, що про тебе кажуть,— треба. Хоча сьогодні я махнула на це рукою.

— Бравої Ви починаєте думати самостійно, а не так, щоб покладатися на чужі думки. З цього починається мудрість.

— Але ж...

— Коли вас будуть так обмовляти, як мене, ви зрозумієте, як мало це важить. Ось тільки подумайте: у Чарлстоні мене в жодному домі не приймають. Навіть мій внесок у нашу праведну й священну Справу неспроможний скасувати цю заборону.

— Жах який!

— Та ні, чого ж. Тільки втративши репутацію, вповні розумієш увесь її тягар і всю цінність справжньої свободи.

— Ви кажете страхітливі речі!

— Страхітливі, але й правдиві. Якщо маєш досить мужності або грошей, любісінько можна обійтись без репутації.

— За гроші не все купиш.

— Це хтось вам втовк у голову. Самі ви не могли б додуматись до такої банальності. Що не можна купити за гроші?

— Ну, я не знаю... В усякому разі — ні щастя, ні любові не можна.

— Здебільшого таки можна. А якщо й не їх, то рівноцінну заміну їм.

— Отже, у вас так багато грошей, капітане Батлер?

— Це нетактовне запитання, місіс Гамільтон! Ви мене дивуєте. Але я вам відповім: багато. Як на юнака, що починав без шеляга в кишені, я чималого домігся. А на блокаді, я певен, зіб’ю цілий мільйон.

— Ой ні, не може бути!

— Цілком може бути. Люди загалом неспроможні збагнути, що на краху цивілізації можна загребти не менше грошей, ніж на її розбудові.

— Цебто як?

— Ваша родина, і моя родина, та й усі тут присутні збили собі капітал, перетворюючи незайману пущу на цивілізований край. Так розбудовують імперії. Це чудова можливість збити капітал. Але коли імперія зазнає краху, тоді ще легше розжитися на добрі гроші.

— Яку це ви імперію маєте на думці?

— Імперію, в якій ми живемо,— Південь, Конфедерацію, Бавовникове королівство. Ту імперію, що розвалюється в нас під ногами. Треба бути найбільшим дурнем, щоб цього не бачити й не скористатися тими можливостями, які породжує розпад імперії. Я збиваю свій капітал на її краху.

— То ви й справді гадаєте, що ми зазнаємо поразки?

— Звичайно! Який сенс немов страус ховати голову в пісок?

— О Боже, мене аж нудять такі розмови! Невже ви ніколи не говорите чого-небудь приємного, капітане Батлер?

— Може, вам приємно було б почути, що ваші очі — це дві коштовні посудини, по вінця повні прозорої зеленої рідини з золотими рибками, і коли ці рибки хлюпочуться на поверхні, як от зараз, ви стаєте з біса звабливі?

— Ні, це мені не подобається... А яка чудова музика, правда? Я могла б отак довіку кружляти у вальсі! Мені навіть дивно, що я настільки скучила за танцями.

— Я зроду не бачив дівчини, яка б танцювала так чарівно.

— Ви занадто міцно мене притискаєте, капітане Батлер. На нас люди дивляться.

— А якби ніхто не дивився, ви б не заперечували?

— Капітане Батлер, ви забуваєтесь!

— Зовсім ні. Хіба це можливо, коли ви в моїх обіймах?.. Що це за мелодія? Щось нове?

— Так. Божественна мелодія, правда? Це ми запозичили в янкі.

— А як вона зветься?

— «Коли ця війна скінчиться».

— А які слова? Проспівайте мені.

— Любий мій, чи пам’ятаєш

Той кохання час,

Коли ти казав, що доля

Не розлучить нас?

Ти стояв у сірій формі

Й щиро говорив,

Що мене повік не зрадиш

І землі батьків.

А тепер я вся у смутку,

Та живе любов...

Коли ця війна скінчиться,

Стрінемось ми знов.

Первісно, звичайно, було «у синій формі», але ми замінили на «сіру»... О, ви так добре вальсуєте, капітане Батлер. Знаєте, у високих чоловіків це не часто виходить. І подумати лишень — минуть цілі роки, поки я знову зможу потанцювати!

— Ні, мине лише кілька хвилин. Я запрошу вас на другу кадриль. І на третю, і так далі.

— О ні, я не можу! Ви не повинні цього робити! Моя репутація загине.

— Вона й так уже у стріп’ї, тож один-два зайві танці нічим не зашкодять. Коли ми станцюємо ще разів п’ять чи шість, я, може, й поступлюся кому іншому, але останній танець має бути моїм.

— Та вже нехай. Це божевілля, я знаю, але мені байдуже. Хай собі патякають що хочуть, байдуже! Мені так набридло сидіти вдома. Я танцюватиму, й танцюватиму, й...

— І скинете жалобу? Мене верне від цього похоронного крепу.

— Ой ні, жалоби я не можу скинути... Капітане Батлер, не стискайте мене так міцно. Я гніватимусь на вас.

— Ви, коли гніваєтесь, маєте презвабливий вигляд. Я стисну ще дужче — ось так — щоб побачити вас у справдешньому гніві. Ви й не уявляєте, які чарівні ви були того дня у Дванадцяти Дубах, коли в нестямі шпурлялися посудом.

— Ой, майте совість. Невже ви не можете цього забути?

— Не можу, це один з найдорожчих моїх споминів, коли я побачив добропорядну красуню-південку, в якій скипіла її ірландська кров. Ви ж бо щира ірландка, знаєте.

— О Боже, музика кінчається, і тітонька Дріботуп іде з