Читати книгу - "Ліна та пригоди в Половецькому замку, Ірина Литвин"

Діти домовились зустрітися коли всі підуть на обід. У Ліни був рюкзак, тож Рута поклала туди і свої речі. Коли дівчата зібралися, вони підійшли до дверей і почали слухати що ж там відбувається. Вони чули як Леля скликала всіх іти в їдальню і як коридором пронісся тупіт дитячих ніжок. Нарешті все стихло і дівчата визирнули з кімнати. Ніде нікого не булою. Раптом на іншому кінці коридору відчинилися двері однієї з кімнат, і там показалися Лоло і Олег. Дівчата побігли до них.

– Як нам пробратися на кухню? – запитав Лоло.

– Я проведу, – сказала Рута.

Вона знала запасний хід, який вів прямо на кухню, не проходячи повз їдальню. Вони спустилися покрученими сходами і обережно визирнули з-за маленьких дверцят. На кухні ходили якісь дорослі незнайомі їм люди. Час від часу вони брали їжу і йшли з нею в їдальню.

– Це якісь кухарі?– здивувалась Ліна. – Звідки вони тут взялись?

– Думаю це тіні, – відповів Лоло. – Погляньте на їхні обличчя, вони всі якісь однакові і ніби несправжні.

І справді обличчя цих людей були схожі один на одного – пусті, без емоцій чи міміки вони нагадували живих роботів. Нарешті вони вийшли усі і в кухні нікого не залишилось.

– Ходімо, – сказала Ліна.

Вони тихенько пробралися на кухню і почали накладати собі в рюкзаки печиво, яблука та іншу їжу.

– Вони повертаються! – скрикнув Лоло, який був найближче до їдальні.

Діти прожогом вискочили з кухні.

Северин чекав їх на тому самому місці. Рута віддала йому пакунок з їжею який встигла зібрати для нього.

– Розкажіть нам детально, як потрапити в той інший світ? – запитала його Ліна.

– То ви все ж вирішили побачити чарівний світ? Треба йти вздовж річки он туди, – показав він рукою, – довго йти, аж за горизонт. І там буде міст на інший бік. Там і буде чарівний світ.

– А який він той чарівний світ? – запитав Лоло.

– Він схожий на наш, але інший…

– Це точно наш світ, – перебила його Ліна, – ходімо вже швидше.

І вони направились іти туди, куди показував Северин.

– Стривайте, – загукав він їм услід, – я піду з вами. Я вже давно хотів побачити чарівний світ.

Діти переглянулися між собою.

– Нехай іде, – сказала Ліна, – можливо він ще щось важливе згадає.

І так всі разом вони спустилися до річки та пішли вздовж неї. Северин постійно жував свої пожитки та наспівував якусь пісню.

Спочатку йти було легко. Та чим далі, тим більш скелястою ставала місцевість. Доводилось то спускатись, то підніматись. Іноді вони зупинялися щоб відпочити та перекусити.

Сонце вже почало сідати, а ніякого мосту і близько не було видно. І Ліна захвилювалася, що тут їх і застане ніч. Нарешті йти по березі стало неможливо. Попереду високі скелі насунулися аж у воду. Олег, який здавався найменш стомленим, пішов першим роздивлятися.

– Треба підніматися вгору, – сказав він, – тут є стежка.

Діти не сперечаючись пішли за хлопцем. Стежка вела між скелями то вгору, то вниз.

– Ти впевнений, що ми йдемо у вірному напрямку? – запитав Лоло коли перестало бути видно річку.

– Тут є тільки один напрямок, – відповів Олег.

Вони продовжували йти, аж раптом побачили дещо дивне – в одній зі скель були двері.

– Що це таке? – запитала Рута. – Це вже прохід у наш світ?

– Не думаю, – відповів Лоло. – Схоже на печеру. Цікаво, в ній хтось живе?

– Краще не перевіряти, – сказала Ліна, – ходімо далі.

Та не встигла вона це вимовити, як двері самі відчинилися. Діти з переляку відскочили назад. До них вийшла якась жінка. Вона була так само здивована побачити когось у цих скелях.

– Хто ви? Що ви тут робите? – запитала вона.

Діти дивилися на неї і не знали чи відповідати чи тікати. Помітивши їхню розгубленість, жінка вирішила їх заспокоїти. Вона привітно посміхнулася і сказала:

– Не бійтеся, я не скривджу вас. Вас напевне затягнув сюди Вихор?

– Так, – першою відповіла Ліна. – А звідки ви знаєте?

– Здогадалася, бо крім тіней, тут ніколи нікого не було. Мене також колись давно затягнув сюди Вихор.

– Справді, і ви пам’ятаєте все, як потрапили сюди і що було до Вихору? – запитав Лоло.

– Звісно, – здивовано відповіла жінка. – А чому ви питаєте?

– Ми нічого не пам’ятали коли потрапили сюди, – відповів Лоло.

– Це дуже дивно, – сказала жінка. – Заходьте в дім. Я пригощу вас чаєм і ви розкажете що трапилось.

Діти зайшли в середину. Це була невелика, але дуже мила печера. В ній були меблі: диван, стіл, ліжко і навіть піч в якій жінка готувала їжу. На столі стояла свічка, яка давала світло в печері, а на стінах висіли малюнки.

– Як вам вдалося так усе облаштувати? – запитала Ліна.

– Це не я, – відповіла жінка. – Коли я потрапила у Вихор, я шукала місце куди можна сховатися від тіней і натрапила на цю печеру. В ній ніхто не жив, то ж я вирішила тут залишитися.

Жінка пішла запалювати піч щоб зігріти води для чаю. Діти тим часом зручно вмостилися на дивані, а Северин ходив по печері і все в ній розглядав.

– Яке дивне місце, ніколи такого не бачив, – бурмотів він собі під ніс.

– Що з ним таке? – запитала хазяйка печери.

– Це мій дядько – сказала Рута. – Він втратив пам’ять коли потрапив у Вихор.

Їхня нова знайома подала кожному чашечку з чаєм та пригостила домашнім печивом. Сама сіла на стільці навпроти.

– То виходить Вихор таки вийшов на волю? – запитала вона.

– Так, – сумно відповіла Ліна.

– Він поглинув когось іще чи лише вас?

– Всіх наших однокласників. І ще лиху відьму Лелю, вона і випустила Вихор.

– Леля? – перепитала жінка ніби щось пригадуючи.

– Як вас звати? – поцікавився Лоло.

– Уляна, – відповіла жінка.

– Уляна?! – скрикнула Ліна. – Уляна Закревська?

– Так… – аж розгубилась жінка.

– То ви моя тітка, – радісно сказала дівчинка. – Я – Ліна, дочка Ілони.