Читати книгу - "Заклиначка стихій, Поліна Ташань"

— Ні.

— Зрозумів.

— Усе, йди давай! — Генрі виштовхав його з оранжереї та з шелестом закрив за ним ширму. — У кімнаті дістав, ще й тут спокою не дає, клятий сусід.

— Не пощастило, — відповіла Аліса, хоча й пропустила його слова крізь вуха. Спогади нічної розмови з Нейтером заполонили думки, зробивши її понурішою. — Я вже піду. Мені треба до наставника.

— До зустрічі. І не грубіянь своїм фанатам по дорозі! — попрощалася Джейн.

Аліса знала, в якій частині гуртожитку знаходився вхід у підвал, хоча раніше не мала змоги туди потрапити. Взагалі, це заборонено, але двері були відчинені, та й за ними ніхто не наглядав. Зсередини долинав ледь чутний шурхіт металу. Оглянувшись по боках, вона помалу ступила на сходинку. Спуск униз тягнувся не мало — приблизно на чотири метри від поверхні. У коридорі шкіру одразу пробрав холод, але більше Алісу бентежив брак будь-якого світла. Тут не було факелів на стінах, а ламп з чарівним камінням і поготів. Добре, що склад знаходився недалеко. Його двері були прикриті, але за звуком зсередини можна легко визначити, що там шаруділи точно не пацюки.

Підійшовши до кам’яної стіни з вогким запахом пилу та не притуляючись до неї, Аліса потягнулася до ручки дверей, на мить зупинилася, вдихнувши, та відчинила. Від раптового синього світла їй довелося примружитися. А воно йшло лише від трьох маленьких камінчиків, вбудованих у протилежну стіну, спиною до якої сидів Нейтер. Коли він підняв голову до неї, його руки з капканом завмерли.

— Доброго… — Аліса подумала про вечір, але згадала: — день.

Прозвучало дурнувато, але Нейтер не посміхнувся.

— Привіт.

Він мав навдивовижу спокійний вигляд, знаходячись посеред вражаючої купи зброї. Можливо, втомлений. А вона, йдучи сюди, і не подумала, що повсюдна увага могла дістати й другого учасника нічного подвигу. Схрестивши руки й опустивши погляд на земляну підлогу, щоб не витріщатися, Аліса повела:

— Я хотіла попросити вибачення за пропуск ранкового тренування. Будильник підвів. — Імовірно, не він, а Марія. — Мені потрібно якось відпрацьовувати?

Він підвівся з табуретки, відклав капкан на низький столик поруч і на мить застиг, мов причарований, лише тоді обернувся та похитав головою:

— Ні.

Вона мала б відчути радість чи полегшення, але натомість просто розгубилася. Саманта ж її так лякала чергуванням чи прибиранням конюшні, а нічого не буде? Однак далі Нейтер мовчав. Чи він бува не захворів?

— Га-а-разд, — протягнула Аліса, злегка звівши брови та почала помалу висовуватися з проходу, готуючись закрити двері. — Тоді я вже піду?

— Постривай. — Він підійшов до виходу, дивлячись на стіну, і зняв зв’язку ключів з цвяха, кажучи: — Нас Дараган кликала до себе.

Від самого її імені в Аліси похололо в грудях. Навіщо вона директорці? Її виженуть?

— Щось серйозне?

Нейтер всміхнувся, дивлячись на неї ласкавими очима:

— Ні, просто ми вдвох чудовиська поклали.

А й справді дурне запитання.

— Міг би й промовчати. — Аліса, заховавши змерзлі руки в кишені, повернулася в коридор. — Я досі сонна.

— Розминку зранку роби. Кажуть, допомагає.

Аліса не відреагувала на його шпильку, бо досі думала про майбутню розмову з директрисою. Що вона може запитати? Як їй на це відповісти? Чи не краще злиняти? Він тим часом зачинив двері й почав шукати потрібний ключ.

— А розмова з Дараган може трішки почекати? Я ще не снідала.

— Це не займе довше десяти хвилин, — запевнив Нейтер, хоча він не міг знати, і, вкинувши ключі в кишеню, видихнув: — Ходімо.

Вони спокійним темпом направилися до сходів.

— Якщо вона мене вижене, мені доведеться їхати з Академії голодною, а, враховуючи брак грошей, я не можу знати, коли поїм наступного разу.

На його обличчі розквітла легка усмішка:

— З Академії не відраховують хороших учнів.

— Тому ти за себе й не хвилюєшся, — погодилася Аліса, — але я так. Ти знав, що я остання в списку за успішністю? Навіть Робін вчиться краще за мене.

— Він не вчиться, а добре списує. А в тебе останнім часом результати покращилися. Так, мечник ніякий, але лучник… — раптом він замовк, а його увага перемкнулася на її комір. — У тебе нитка на шиї.

Аліса приклала руку. Підвіска. Вона забула звечора її зняти.

— Не зважай.

Однак Нейтер уже вхопив її двома пальцями й потягнув так сильно, що край підвіски боляче врізався в Алісине підборіддя.

— Ай, відпусти! — скрикнула вона, вдаривши його по тильній частині руки. — Я ж просила не лізти. Це моя підвіска.

— Золотий перстень? — Він скривився, але нитку кинув. — Звідки він у тебе?

— Наставнику обов’язково все знати?

— Ні, але в цьому випадку…

Аліса пирхнула з ображеною посмішкою й заховала перстень під футболку.