Читати книгу - "Ювелір з вулиці Капуцинів"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Кирилюк згадував події минулої ночі і знову переживав їх, як наяву. Цей Руді виявився небезпечнішим, ніж здавалось.
Коли Петро почав одчиняти сейф, щоб дістати гроші, почув за спиною грюкіт, озирнувся: на підлозі качались Рехан і Федько. Петро вибив з руки секретаря пістолет, навалився на нього, і Руді відразу заскиглив тонким голосом, вимолюючи пощаду.
— Наволоч! — гнівно сказав Федько. Він сидів на підлозі в самих трусах і витирав кров з розбитого носа. — Хотів стріляти у тебе!..
Рехан важко сопів. Нараз почав схлипувати. Петро обшукав його, забрав свого браунінга. Руді став перед ним навколішки:
— Не вбивайте мене! — заскиглив.
Лише тепер Кирилюк усвідомив, що могло статись. Руді грав з ним до кінця, і гроші були у цій грі головним козирем: Рехан дотримувався умов гри, поки Петро не відчинив сейф. Побачивши гроші, секретар вирішив іти ва-банк. Тепер марки все одно належали б йому, а плівка із знімками найсекретніших документів виправдовувала постріл. Чому він опинився тут, на квартирі у Кремера? Дурниця, завжди можна вигадати карколомну історію…
Галкін прокинувся, коли Кирилюк привів секретаря. Визирнув з дверей і встиг кішкою кинутись на Рехана, побачивши, як той витяг пістолет…
Руді й далі стояв навколішках. Петро розмірковував, що ж робити? Раптом сяйнула щаслива думка.
— Сідайте, — підштовхнув Рехана до столу. — Пишіть…
Той слухняно взявся за ручку.
— Розписка. Я, Рудольф Рехан, одержав од радянського розвідника Карла Кремера сто тисяч марок за те, що допоміг йому…
Рехан кинув ручку.
— Я не писатиму цього!
Кирилюк підняв пістолет.
— Ми помінялися ролями, Руді, — мовив. — Я рахуватиму до трьох…
Рехан зиркнув спідлоба, до крові закусив губу, великі вуха його почервоніли.
— Не треба, — сказав покірно. — Диктуйте…
— На чому ми зупинились? Ага… Допоміг йому викрасти з сейфа губернатора і сфотографувати секретні карти, схеми та інші важливі документи укріпленого району…
Закінчивши диктувати, Петро наказав:
— Тепер перепишіть цю розписку.
Рехан знизав плечима, та слухняно виконав наказ. Кирилюк перевірив тотожність копій, пояснив:
— Один примірник буде в мене, другий у моїх друзів. Якщо ви викажете мене, цей документ того ж дня одержить СД.
— А гроші? — обережно запитав Рехан.
— Не думайте, що ми зліплені з одного тіста… — Петро дістав із сейфа кілька пачок марок. — Тут — все…
Рехан швидким рухом підсунув до себе гроші. Рахував, беззвучно ворушачи губами. Швидко позасував гроші, жалібно глянув на Петра. Видно, хотів запитати про щось, та не наважувався.
Кирилюк зрозумів його.
— Надбавки не буде, Руді, — сказав глузливо. — Ви не заслужили її.
Секретар скривився, збираючись канючити, та, побачивши гнівний блиск у Федькових очах, позадкував до дверей…
Цікаво, де зараз Рехан? Подумавши про це, Кирилюк гидливо скривився.
Підійшовши до вікна, перегнувся через підвіконня і ще здалеку впізнав Катрусю. Так нетерпеливився, що вирішив зустріти її на вулиці. У передпокої затримав його телефонний дзвінок. Буркнув сердито, схопивши трубку:
— Слухаю…
Дзвонив Фостяк. Він не назвав себе, та Кирилюк відразу пізнав знайомий голос:
— Щойно заходив до нас вуйко, — говорив він повільно, переборюючи хвилювання. — У супроводі кількох незнайомих…
— Яких незнайомих? — не зрозумів Кирилюк.
— Ви ж знаєте, вуйко не любить знайомств, — сказав Фостяк, — невже ви не розумієте? Вони причепились до нього на вулиці біля парку…
— А-а… — жахнувся Петро.
— Ви слухайте мене! — обірвав Фостяк. — Вуйко передав вам привіт і сказав, що навряд чи зможе зустрітися з вами. Зрозуміло?
— Так… — ледь видихнув Петро. — Але ж як це все сталось?
— Вуйко, мабуть, і сам не знає. До речі, він радив вам відпочити… У товаристві приємної дівчини… Я на вашому місці відразу покінчив би зі справами і поїхав кудись на село… Коли ще трапиться така можливість, ви чуєте мене?
— Я все зрозумів… Вуйко не помилився?
— Ви ж знаєте, він ніколи не помиляється.
— Знаю…
— А коли знаєте, то не підводьте його. Відпочивайте щасливо. Я дзвоню з готелю напроти. До побачення…
Кирилюк кинув трубку. Що робити?
Швидко збіг по східцях і побачив Катрусю біля машини. Галкін усміхається їй, — чорт, яка у нього самовдоволена усмішка! Усміхається, коли за Зарембою йдуть…
Видно, Катруся щось прочитала на Петровім обличчі, бо стривожено пішла назустріч. Кирилюк озирнувся навколо — вулиця порожня, лише внизу біля поштамту перехожі.
— Швидше! — тільки й сказав, та Федько відразу зрозумів його: кинувся на сидіння і завів мотор.
“Мерседес” проминув кілька крутих завулків, перетнув широку вулицю, об’їхав парк. Позаду — нікого. Петро попросив Галкіна зупинитись в тупичку, де росло чимало дерев.
Лише тепер Катруся порушила мовчанку
— Щось сталося?
— Гестапо щойно натрапило на слід Євгена Степановича!
— Не може бути! — вигукнула дівчина. — Звідки ти знаєш?
— Щойно дзвонив Фостяк. Євген Степанович заходив до магазину вже з гестапівським хвостом. Вони пішли за ним з вулиці Ратушної.
— Від схованки? — ойкнула Катруся. — Я була там лише позавчора…
— Можливо, хтось стежив за тобою, — висловив припущення Галкін.
— Але ж я нічого такого не помітила. Хоча… — замислилась дівчина.
— Коли б вони тоді помітили тебе біля схованки, — почав Кирилюк, — то того ж дня встановили б, хто ти. У гестапо знають, що ти моя наречена. Отже, вже позавчора вони повинні були стежити за мною, але не зробили цього.
— Ти впевнений? — заскочив Галкін.
— На всі сто! — відрізав Петро. — СД й близько не підпустило б мене вчора ввечері до будинку губернатора.
— Чому — вчора? — не зрозуміла Катруся.
— Вчора ввечері у губернатора відбулася військова нарада. Вночі мені вдалося сфотографувати секретні документи…
— Сфотографував? — не повірила Катруся. — Як це тобі вдалося?
— Не про це зараз мова, — сказав Кирилюк. — Виходить, гестапо знайшло схованку випадково. Заремба — перший, хто потрапив до мишоловки.
— Бідний Євген Степанович… — схлипнула раптом Катруся.
— Цить! — крикнув Петро так, що дівчина відсахнулась. Та Кирилюк вже отямився. — Пробач, — перепросив, — я зовсім розклеївся. Нерви вже не витримують.
— Ти вважаєш, гестапівці випадково натрапили на схованку? — поспитав Галкін.
— Хотілося б так думати, — промимрив Петро. — Зараз ніхто нічого не може стверджувати.
Катруся опанувала собою. Випросталась на сидінні і запитала:
— Фотознімки повинні бути у наших. Так я розумію?
— Так! — відповів Петро. — І якомога скоріше. Касету слід доставити Дорошенкові й викликати літак.
Галкін поплескав по керму.
— Для чого стільки слів? За нами ж ніхто не стежить…
— Можуть затримати на контрольному пункті, — висловив припущення Петро.
— Чекайте!.. — стрепенулась Катруся. — А коли зробити так… Ви поїдете і чекатимете мене на шосе за контрольним пунктом. Я знаю кілька виходів з міста, де мене ніхто не побачить.
— Вірно! — зрадів Галкін. — Якщо нас і затримають, ти дістанешся
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Ювелір з вулиці Капуцинів», після закриття браузера.