Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Іван і Чорна Пантера 📚 - Українською

Читати книгу - "Іван і Чорна Пантера"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Іван і Чорна Пантера" автора Володимир Лис. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 72 73 74 ... 82
Перейти на сторінку:
class="p1">Іван спав і в сні блаженно усміхався. Він був схожий на дитину, яку насварили за щось, може, за те, що далеко зайшла, невідомо куди, а всі її шукали, перехвилювалися, вся родина стала на ноги. Насварили, а потім пробачили й обцілували та засипали дарунками.

Іван спав і в сні кудись летів. Рости він не міг, але все одно летів. Він був самольотом-літаком і птахом водночас. І в дзьобі птах-Іван обережно, боячись упустити, ніс гілку, маленьку гілочку, вербову, а мо’, й соснову. На гніздо для пташки, котра десь там, у гнізді, яке тільки почала будувати, його чекала.

— Іва… Іва-не, — почув раптом Іван голос знизу.

То кричала мама Панаска. І ще наче хтось поруч з нею.

Іван глянув униз і обімлів. Поруч з мамою стояла велика чорна кішка.

Пантера! Чорна пантера!

Али чого вона там? Вона не зачепить мами?

Од здивування Іван-птах скрикнув і упустив із дзьоба гілочку. Пантера кинулася і в стрибку зловила гічку своїм хижим ротом. А тоді… Тоді знялася й… Полетіла — над їхнім селом, полем, до гнізда на великім-великім розлогім дереві, що росло край села.

— Пан-т-е-е-ро! — закричав Іван і… прокинувся.

Побачив Таумі, що сиділа на краєчку ліжка і поспішно заплющив око. Їдне й друге. Що ж робити? Куди втекти? Де він? У больниці? Мо’, таки в Кукурічках?

Таумі щось сказала до нього. Іван спробував, не розплющуючи очей, відповісти. Знову вийшла мішанина англійських слів. Таумі подумала, що перебільшила знання цим чоловіком англійської мови.

«О, Джон», — подумки простогнала вона.

Іван простяг руку і ненароком торкнувся її коліна. І відразу відсмикнув своє ручисько. Не знати чого, цей жест зворушив Таумі. Вона поклала свою пантерячу граціозну лапку з довгими лакованими, цього разу рудуватими, кігтями, на Іванову руку. Погладила. І заговорила. Швидко-швидко, а відтак Іван, скільки не вслухався, нічого не зміг второпати з тої довгої кулеметної тиради. Таумі ж розповідала про своє дитинство, про дівчинку Таумі (Тумі, Тау, Томміно, як її тоді називали — мама, сусідка Агітеріка, а потім і Ліонель), котра любила гасати містечком у пошуках ляльок, виставлених мешканцями на вікнах — могла годинами милуватися ними, уявляючи своїми, вигадуючи для кожної іншу історію. Про ігри і дитячі війни, про сварки і примирення з мамою. Про Ліонеля, який її любив найбільше з усіх домашніх (за винятком, може, мами) — те вона тепер добре знає. Знає і шкодує, отут — Таумі торкнулася правою рукою серця — клубочок стоїть, оселився і став рости, здається, там є інше серце, Ліонелеве.

Так говорила Таумі, а Іван слухав чужу мову, його заколисувало й несло кудись, у незнану вишину, ту, де літав у сні птах-Іван, і раптом він з жахом відчув, як стало гаряче внизу живота і як став рости прутень. Той, якого Тамарка звала дурниськом. Бо й дурнисько-таки, нащо йому кудись рватися, випинатися, али ж він хитрий, дарма що дурнисько. Тут його не наб’єш, як Іван часом робив, коли прутень-дурнисько, прутнисько, заважав ночами спати.

Те ворушіння завважила й Таумі, й раптом їй, жінці (пардон, міс), що знала безліч різних за шкірою і соціальним становищем чоловіків, раптом стало не знати чого соромно, вона спаленіла, пробурмотіла, що треба Джонові готуватися до прийому в короля. Взагалі-то він самозванець, звичайний вождь, але ти, Джон, називай його величністю, він це любить, не знати чого обернувшись у дверях, порадила Таумі. І зникла, війнувши віялом спідниці.

І був прийом, і була промова короля чи то вождя, чи короля-вождя Самбутсахве. З якої Іван знову-таки ніц не второпав, надто з частини, мовленої мовою ібіро. Втім, як і виголошеної англійською. Коли Іванові надали слово і він зрозумів, що від нього таки щось хочуть («Say»,[23] — сказала Таумі і легенько підштовхнула його наперед), то вийшов і промовив, згадавши всі можливі, підходящі до моменту слова:

— Ай лав’ю, май кінг…[24]

Буря вигуків сколихнула вечірнє небо над шатром, де проходив прийом. Іван зіщулився од тих криків, але й відчув дивне підбадьорення.

— Я той… Ну, привєт вам передаю, — сказав він українською. — З Кукурічок, є таке сило… Ну тамечки, в нас…

Іван тицьнув кудись рукою, невизначено, бо не знав, у якому боці Кукурічки звідціля, з цієї Африки, де сонце висить над головою і майже враз ховається за землю, вечора, щитай, нима. Ну, нихай, розберуться, подумав.

— Ну, ше мама Панаска привєт пиридавали, тітка Марина, ну, й дядько Митро, ага, значить, вчителька Зіна, Зінаїда Антонівна, оно Таумі неї знає, їй-бо, хороша вчителька, та й Ростик неїн прівєствував, ну, того, і Максим Руський привіт передавав, ну, й тітка Бадилиха, та й дирехтур наш, бо ж він вчений чоловік, воно сило у нас дружнє, баюр тико багато, а так, що сказати, — Іван розвів руками і витер піт з чола. — Весна у нас типерка, тико не така, як у вас, то, певно, од вас досі до нас боцюни прилетіли, ну, птиця така, як там по-вашому, ни знаю, а може, й не прилетіли, бо ж Сорока Святих ще не було, а якби було, то я би вам гроші в пиріжечках найшов, ну й привіз би, бо то ж на щістя…

Присутні у величезному шатрі пару сотень людей — наближені короля, вожді племені, гості — слухали незнайому мову — дивну, але мелодійну, майже як мова ібіро, казали вони собі, тільки слова інакші. Вони нічого не зрозуміли, та мова й Іванова інтонація їм сподобалася. Коли Іван скінчив, ну, ще додав, що й тато Микола міг би привєт пиридати, аби був живий, а так усе нормально, тутечки ж тоже сіяти, певно, будете, бо, бачу, у вас трудящі люде, хоть і чорни, а мине відпустіте, добрі люде, бо ж у нас і Паска скоро, а там і бульбу садити буде тра, а мама Панаска сама не впораєця, на Нюрку надежда ни велика, у тої города од хати до річки, бо ще й нас помагати кличе.

— А більше так нима чого сказати, — завершив Іван і рукавом витер рясний піт з чола.

Король повернувся до Таумі — мабуть, думав, що вона знає цю чужинську мову. Таумі хотіла сказати, що не знає, та вирішила, що так буде неввічливо. А що в мові Івановій почула знайомі слова: Кукурічки, Зінаїда, Африка, то зрозуміла, що Іван-Джон щось про своє далеке село розповідав, про його мешканців, ну й місток до Африки проклав. І вона сказала, що та місцевість,

1 ... 72 73 74 ... 82
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Іван і Чорна Пантера», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Іван і Чорна Пантера"