Читати книгу - "Хатина дядька Тома"

— То ти гадаєш, що ми ніяк не зможемо зібрати грошей на викуп? Бідолашна тітонька Хлоя! Вона ж так сподівається!

— Дуже жаль. Мабуть, я таки поквапився з тією обіцянкою. Хтозна, як усе воно буде, але краще б уже тепер сказати Хлої, щоб вона не сподівалася даремно. Десь за рік чи два Том матиме нову жінку, то нехай би й вона підшукала собі когось іншого.

— Містере Шелбі я завжди навчала своїх людей, що шлюб для них так само священний, як і для нас. Тож я й подумати не можу порадити таке Хлої…,Д ніколи не дозволю собі зрікатись, обіцянок, що їх дала цим нещасним створінням. Коли вже нема іншого способу дістати ці гроші, я зароблю їх уроками музики. Я певне що охочих знайдеться досить, і я здобуду потрібну суму власною працею.

— Невже ти принизишся до такого, Емілі? Ні, я цього не допущу.

— Принижуся? Не більше, ніж коли б зрадила довіру цих нещасних. Аж ніяк!

— Ну, ти завжди схильна розводити героїчність, Емілі, — сказав містер Шелбі. — Але я раджу тобі добре подумати, перше ніж іти на таке донкіхотство.

Тут розмова була перервана появою тітоньки Хлої.

— Будьте ласкаві, пані, — мовила вона з веранди.

— Чого тобі, Хлоє? — спитала господиня, підводячись і йдучи туди.

— Чи не зволила б пані подивитися на оцю птицю?

Місіс Шелбі побачила кошик з попатраними курчатами й качками. Хлоя стояла над ними з сумовитим, незворушним обличчям.

— Я думала, може, пані звелить приготувати з них паштет.

— Та мені байдуже, тітонько Хлоє. Роби що хочеш. Хлоя стояла, неуважно перебираючи пташині тушки.

Було цілком очевидно, що думає вона зовсім не про них. Нарешті, уривчасто засміявшись, як то часто роблять негри, перше ніж висловити якусь непевну думку, вона промовила:

— Оце ж я кажу, чого б то панові й пані сушити голову, де б його розжитись на гроші? Хай би брали те, що саме пливе до рук. — І вона знову коротко засміялася.

— Про що це ти, Хлоє? — спитала місіс Шелбі. Вона вже догадалася з Хлоїної поведінки, що та чула всю її розмову з чоловіком.

— Ой, та про оте ж саме, пані! — відказала Хлоя, знову засміявшись. — Онде інші хазяї віддають своїхнегрів у найми і мають з того гроші, та ще й збуваються в домі зайвих ротів.

— То кого ж ти пропонуєш віддати в найми?

— Ой пані, та нічого я не пропоную. Оце тільки Сем казав, що в Луїсвіллі є один коди тор, чи як їх там звуть, то він ніби хоче найняти людину, щоб уміла добре пекти, і казав, платитиме їй чотири долари на тиждень, ось як.

— Ну то й що, Хлоє?

— То оце ж я й думаю, чи не час уже приставити Селлі до якогось діла. Вона ж онде вже скільки часу в мене під рукою і навчилася робити все не гірш, як я. То коли пані відпустила мене, я помогла б призбирати ті гроші. А за печиво своє я не боюся й ладна помірятися хоч з яким там кодитором.

— Кондитером, Хлоє.

— Ет, байдуже, пані! Всіх тих чудних слів однаково до ладу не затямиш.

— І ти думаєш покинути своїх малих?

— Та що там, пані. Хлопчики вже величенькі й можуть самі собі раду дати, вони до роботи беручкі. А малу візьме Селлі, то ж така славна дитинка, що її і доглядати не треба.

— Луїсвілл — не близький світ.

— Ет, ну то й що? Воно ж їхати вниз за водою, то, мабуть, і мій старий десь там недалеко? — промовила Хлоя запитливим тоном і подивилася на місіс Шелбі.

— Ні, Хлоє, він ще на сотні миль далі, — відказала міс Шелбі.

Обличчя Хлої посмутніло.

— Та дарма, все одно ти будеш там ближче до нього. Гаразд, можеш їхати, Хлоє, а твою платню, всю до цента, я відкладатиму на викуп чоловікові.

Хлоїне темне обличчя враз проясніло, мов хмарка, осяяна сонцем, і аж засвітилося радістю.

— Ой, яка ж у мене добра панії Оце ж і я про те саме подумала, бо мені не треба ні одежі, ні черевиків, анічогісінько. На мене не піде жодного цента. Скільки це в нас тижнів на рік, пані?

— П’ятдесят два, — сказала місіс Шелбі.

— Та невже? І за кожен тиждень по чотири долари… То скільки ж це буде за рік?

— Двісті вісім доларів, — сказала місіс Шелбі.

— Ого-го! — здивовано й радісно вигукнула Хлоя. — А скільки мені треба робити, щоб назбирати на викуп?

— Десь років чотири чи п’ять. Але ти не будеш стільки робити, Хлоє, я тобі щось докладу.

— Нехай пані й не думає собі братись до отих уроків або ще до чого. Хазяїн правду каже, це ніяк не годиться. Сподіваюсь, нікому з родини не доведеться такого робити, поки я маю руки.

— Не бійся, Хлоє, про честь родини я подбаю, — усміхнулася місіс Шелбі. То коли ж ти думаєш їхати?

— Та я собі нічого не думаю, пані, оце тільки Сем має везти туди лошат, то він казав, що І я могла б з ним вирушити. От я на всяк випадок і поскладала речі. Коли пані дозволяє, я б ото завтра рано з Семом і поїхала. Тільки нехай пані напише мені дозвіл і рекомендацію.

— Гаразд, Хлоє, я приготую тобі папери, якщо містер Шелбі не матиме нічого проти. Мені треба побалакати з ним.

Місіс Шелбі пішла нагору, а зрадувана тітонька Хлоя подалася до своєї хатини збиратись у дорогу.

— Ой паничу Джордже! Ви й не знаєте, що я завтра їду в Луїсвілл! — сказала вона Джорджеві, коли той зайшов до хатини й побачив, що вона заклопотано перебирає одіж малої донечки. — Отож я й подумала, що треба опорядити ці платтячка. А сама поїду, паничу Джордже, і зароблятиму там по чотири долари на тиждень. А пані відкладатиме їх, щоб викупити мого старого!

— Овва! — вигукнув Джордж. — Оце-то діло, щоб я так жив! А як же ти поїдеш?

— Завтра, разом із Семом. А тепер, паничу Джордже, зробіть уже таку ласку — сядьте та напишіть листа моєму старому. Розкажіть йому про все, як воно є, гаразд?

— Авжеж, — відказав Джордж. — Ото зрадіє дядечко Том, коли дістане від нас звістку! Зараз я скочу додому по