Читати книгу - "Зоряний лицар"

— Ти теж змучився. Відпочивай. Пошукай, може, знайдеш траву. Коли повернемося додому, я дам тобі найкращого вівса.

Кінь, фиркаючи, покірно заходився в суцільній пітьмі вишукувати пучки тьмяної трави, а Марика стала лаштувати собі ложе для нічлігу. Дощі сильно промочили листя, і знайти сухий куточок виявилося непросто. Дівчинка навпомацки йшла поміж дерев, намагаючись відшукати найсухіше місце, аж раптом вийшла на просіку, досить широку для того, щоб по ній міг проїхати віз.

Марика гукнула коня. Якщо є дорога, виходить, недалеко є й поселення, де можна знайти притулок на ніч. Кінь тієї ж миті з’явився біля хазяйки. Взявши його за вуздечку, дівчинка пішла по дорозі. Незабаром просіка стала ширшати. Серце дівчинки радісно забилося. Невже саме тієї миті, коли вона зовсім зневірилася, їй пощастило-таки знайти вихід із хащів? Дівчинка додала кроку.

Їй здалося, що попереду зайнявся вогник. Марика вийшла на галявину і побачила трохи далі невеличкий пагорб, вкритий хирлявими, низенькими деревцями. Біля нього притулилися огорнуті дрімотою, перекошені хатки. У жодному віконці не світилося.

Недалеко коло лісу розташувався добротний кам’яний будинок. Він був значно більший і багатший за інші і стояв окремо. Лише його мешканці досі не спали. У вікнах горіло тьмяне світло. У вигляді будинку було щось незвичайне. Марика придивилася і зрозуміла, що віконця розташовані не по-людському, занадто високо, під самим дахом, ніби господарі будинку ніколи не дивилися на вулицю, а вікна були лише для того, щоб у них проникало денне світло.

Дівчинку охопив підсвідомий страх. Ці високі віконця, наче хижі очі під насупленим дахом, їй щось нагадували. Марика зупинилася, не наважуючись іти далі. Всупереч здоровому глузду, що підказував попроситися на нічліг, їй хотілося бігти, не озираючись, назад у ліс, якомога далі від цього місця.

Кінь тихенько заіржав. Дівчинка згадала, що його не годували від самого ранку. Може, хазяїн будинку не відмовиться кинути йому трохи сіна? Заради цього вона повинна-таки постукати в двері будинку.

— Чого я злякалася? Зовсім дурна, — уголос посварила себе Марика, намагаючись розігнати страхи.

Вона підвела коня до конов’язі, але поперечина виявилася зламаною. Мабуть, гості бували тут нечасто, тому хазяїн так і не спромігся полагодити її. І знову у свідомості забринів тривожний дзвоник, ніби намагався про щось попередити. Дивно, що в такому заможному будинку поламана конов’язь.

Залишивши коня без прив’язі, Марика зійшла на ґанок і тихенько постукала. На стук ніхто не відгукнувся. Дівчинка штовхнула двері. Ті зі скрипом відчинилися.

— Чи є хто вдома? — запитала Марика і, не дочекавшись відповіді, увійшла всередину.

Вона мимоволі зіщулилася, дивлячись на танок полум’я в каміні. Поступово очі звикли до світла…

Дівчинка завмерла. Те, що вона прийняла за камін, насправді було ковальським горном. Марика стояла посеред занедбаної кузні. Тут нічого не змінилося, щоправда тепер у горні, схожому на пащу дракона, горів вогонь. Полум’я танцювало, відкидаючи на підлогу й стіни мерехтливі відблиски, але його світла було замало, щоб розігнати тіні, які скупчилися по кутках.

Занімівши від жаху, дівчинка глянула на ковадло. Там, як і раніше, стояв недогарок свічки, біля якого лежав шматок черствого хліба й купка солі. Капора не було.

Усе ще сподіваючись, що кузня їй увижається, дівчинка озирнулася на відчинені двері й побачила, що хирляві дерева на пагорку перетворилися на цвинтарні хрести, а село з дрімотними хатинками — на руїни раніше існуючого поселення. Чари розсіялися, але від цього все, що відбувається, стало ще більше схожим на страшний сон.

Марика кинулася до дверей, але перед нею раптом виросла кремезна темна постать і загородила дорогу до відступу.

Пастка замкнулася.

Десь там, розчинившись у мороці ночі, чекав мертвий коваль. Він був незримим, але його близькість виразно відчувалася по затхлому духові цвілі, яким тхнуло з вулиці. Дівчинка безтямно позадкувала в кузню, шукаючи порятунку там, де його не могло бути.

На мить біля дверей згустилася суцільна темрява. Прибулець загородив собою весь дверний прохід. Трохи забарившись, він увійшов усередину. Приміщення наповнилося смородом. Світло полум’я вихопило з мороку велетенську фігуру, і очі в Марики збільшилися від жаху.

Господар кузні виявився справжнім гігантом. Неприродно маленька голова тулилася на широченних плечах, як химерний наріст. Густе волосся падало на низьке чоло, позбавлене здатності думати. Ручиська, схожі на два молоти, звисали до колін. Відблиски вогню грали на поритому віспою обличчі й відбивалися в зіницях. Здавалося, з-під насуплених, рунистих брів поблискують не очі, а тліючі вуглини.

— Я чекав на тебе, — хрипко мовив незнайомець.

Його голос пролунав глухо, як із порожньої діжки. Велетень показав пальцем на окраєць хліба й сіль на ковадлі.

— Це ти принесла?

Марика мовчала. Відмовлятися було марно. Ось вона, запізніла розплата за ворожіння і за те, що вона порушила заборону. Рука несвідомо потягнулася туди, де колись висів оберіг, та амулета не було.

«Догралася, — скрушно подумала дівчинка. — Попереджала ж Варга, щоб я трималася подалі від чаклунства. Навіщо я не послухала, пуста голова?!»

Шкодувати запізно, а порятунку чекати даремно.