Читати книгу - "Донор для небіжчика"

Головний зайшов у спальню першим. За ним повільно рушили інші. Біля стіни, широко розставивши ноги і витягнувши вздовж тулуба тонкі вузлуваті руки, стояло темно-жовте щось.

Воно було схоже на людину, тіло якої висушили у величезній мікрохвильовій печі. Очі були закриті, і тонкі зморшкуваті повіки глибоко запали в очниці, немов вони прикривали порожнечу. Це справді нагадувало мумію, як здалося Косому. Або — опудало гігантської людиноподібної комахи.

«Не дивно, що Косий ледве не наклав у штани, коли вмикав світло», — подумав Головний.

— Просто якесь… якийсь… — видихнув Боксер, але, не зумівши відшукати серед свого словникового запасу потрібного порівняння, нецензурно вилаявся.

— Може, просто лялька… монстр із якогось фільму, га? — припустив Сивий.

Головний поморщився, вловивши в його голосі панічні нотки.

(Не викопав же Герман цю штуку на Личаківському цвинтарі, щоб притягти додому в свою спальню…)

Головний рушив уперед і наблизився до фігури на відстань витягнутої руки. Інші застрягли біля дверей.

«Усе правильно, звичайний манекен… Ти ж не думаєш, що це — і є той самий педантичний господар… це ж тупо, правда? Хіба ти можеш уявити, як воно рухається? Це ж нерозумно вважати, що воно зжерло Германа й оселилося тут. І зникнення Германа якось пов’язано…»

Косий раптом хрюкнув, проковтнувши смішок:

— Точно, лялька… Уявляю, як цяця-хлопчик Гера з нею розважається! — спробував жартувати він.

Ніхто не відреагував.

— До сьогодні я думав, що він просто педик, — продовжив Косий. — А виявляється, справжній збоченець. Ні, ви тільки гляньте на це! Можу посперечатися, що в цього опудала є навіть спеціальна дірка в задниці!

Хтось пирснув, але смішок пролунав вимушено, наче лемент умираючого птаха. Незважаючи на ту абракадабру, яку городив Косий, Головний зловив себе на тому, що розглядає моторошну фігуру з надією знайти натяк на правильність його слів.

— Але навіть якщо в Германа й були приховані від усіх сексуальні збочення, типу некрофілії, — відзначив Головний із відразою та зростаючим занепокоєнням, — цю штуку навряд чи можна було придбати в секс-шопі. Вона, швидше, була справжньою мумією когось, дуже схожого на людину (але, Господи… звідки?!), й дуже сумнівно, щоб її виготовили із пластику. Однак торкнутися, щоб переконатися, особливого бажання в нього не виникало. «Лялька» здавалася не просто моторошною — вона здавалася живою… і в Головного, що стояв до цього найближче, виникло враження, наче воно прислухається до того, що діється.

«Що це за дивний кислуватий запах? Коли він з’явився? Спочатку, здається…»

— Досить! Надивилися… — Головний повернувся до інших.

«Просто купка переляканих людей… Що ж це за кислуватий запах? ЗАБУДЬ! — скоро все закінчиться!»

— Пора починати, — він попрямував до дверей.

Всі тільки цього й чекали — повторювати не довелося. Виходячи останнім зі спальні, Головний побачив на стіні шкільний портрет Германа. У ньому теж було щось не так.

«Краще скажи, що тут так? Ця квартира наче переповнена примарами…»

Зайшовши на кухню, він відчув себе значно краще.

— Дивіться, — Головний поставив на порожній кухонний стіл десятилітрову пластикову каністру з бензином, витяг із бічної кишені піджака целофановий пакетик з чотирма одноразовими блюдцями, свічки й почав пояснювати.

Усе виглядало надзвичайно просто: по центрі блюдця потрібно було встановити свічку, після чого наповнити його бензином, підпалити свічку й поруч поставити пластикову каністру. І більше нічого, бо далі…

Коли свічка догоряла до певного рівня, бензин у блюдці загорався, розплавляв його краї і розтікався навколо вогненною калюжею, що, у свою чергу, захоплювала каністру, наповнену бензином. Дуже скоро все навколо перетворювалося на некероване пекло. Запальна бомба сповільненої дії — проста й ефективна. І майже ніяких слідів. Отже, якщо хтось випадково й помітив чи навіть запам’ятав незнайомих людей, що заходили ввечері в під’їзд, ніхто не зіставив би їх появи з пожежею, що охопить квартиру Германа аж над ранок.

Одну «бомбу» треба було встановити на кухні, інші три — по всій квартирі, тобто, по одній у трьох із п’яти кімнат, зазначених Алексом, який добре знав планування квартири Германа.

Якщо десь «детонатор» із якої-небудь причини не спрацює, «бомба» розхлюпається в інших місцях.

— Ось так, — закінчив свої пояснення Головний, бажаючи якнайшвидше взятися до справи і спалити це диявольське гніздо. — Просто, як усе геніальне. Запитання?

Запитань не було.

Лише Сивий, нарешті, мовив уголос те, що вже давно крутилося в усіх на думці:

— Давайте пошвидше. Мені дуже не подобається ця квартира… тут, як у будинку з вампірами.

— Навіть гірше, — кивнув Боксер без тіні посмішки. — Тут…

Раптовий грюкіт змусив усіх чотирьох підстрибнути…

— Чорт!.. — Головний із зеленілим обличчям виглянув із кухні в коридор. Здається, звук донісся саме