Читати книгу - "Лоліта"

"От що", сказала вона, тихо просуваючись на своєму роверi бiля мене, одною ногою скребучи по темно-лискучiй панелi. "От що я вирiшила. Хочу змiнити школу. Ми поїдемо завтра ж. Ми знову поробимо довгий маршрут. Тiльки цього разу ми поїдемо куди я хочу, гаразд?" Я кивнув. Моя Лолiта.

"Маршрут обираю я? C'est entendu?", питала вона, вихляючи поруч зi мною. Користувалась французькою мовою тiльки, коли була слухняною дiвчинонькою.

"Гаразд. Entendu. А зараз гоп-гоп-гоп, Леноро, бо змокнеш" (буря ридань розпирала менi груди).

Вона вищирила зуби й з чарiвливим вибриком школярки схилилась вперед, i злинула. Птах мiй! Плекана рука мiс Лестер тримала дверi ґанку привiдчиненими для вайлуватого старого собаки qui prenait sontemps.

Лолiта чекала мене бiля примарної берези.

"Я змокла наскрiзь", заявила вона гучним голосом. "А ти — задоволений? До бiса п'єсу! Розумiєш?" Десь нагорi лапа невидкої вiдьми з грохотом закрила вiкно.

Ми ввiйшли у свiй дiм; передпокiй сяяв вiтальними огнями; Лолiта стягнула светро, труснула бiсером всипаним волоссям i, припiднявши колiно, простягла до мене оголенi руки.

"Понеси мене нагору, будь ласка. Я щось у романтичному настрої".

Фiзiологам, до речi, мабуть цiкаво-таки дiзнатися, що я маю здатнiсть — вельми, я мислю, незвичну — лити потоки слiз протягом усiєї другої бурi.

15.

Гальма пiдтягли, труби вичистили, клапани вiдшлiфували, й деякi iншi вiднови й направи сплатив не аж як вельми обiзнаний в механiцi пан Гумберт, по чому вiз покiйної панi Гумберт набув досить пристойного вигляду, щоб стати на нову подорож.

Ми обiцяли Бердслейськiй гiмназiї, що вернемося як тiльки закiнчиться мiй голлiвудський ангажемент (винахiдливий Гумберт натякнув, що його запрошують консультантом на зйомку фiльму, що зображає "екзистенцiалiзм" — котрий 1949 року вважався прудким товаром). Насправдi ж я замислив тихенько переплюхнутись через кордон у Мексику — я знахабнiв з минулого року — й там вирiшити, що менi робити далi з моєю малою наложницею, рiст якої тепер дорiвнював шiстдесятьом дюймам, а вага — дев'ятдесятьом англiйським фунтам.

Ми викопали нашi туристичнi книжки й дорожнi мапи. З великим смаком вона накреслила маршрут. Спитати б, чи не внаслiдок тих сценiчних iрреальних занять вона переросла своє дитяче позiрне пересичення й тепер з прискiпливою увагою стремiла дослiджувати розкiшну дiйснiсть? Я вiдчував дивну легкiсть, властиву сновидiнням, того блiдого недiльного ранку, коли ми залишили оселю професора Хiма й покотили головною вулицею мiста, прямуючи до чотиристрiчкового шосе. Лiтня, бiла в чорну смужку сукня моєї коханої, хвацька блакитна капелюшка, бiлi шкарпетки й коричневi мокасини не зовсiм гармонiювали з великим, красивим каменем — гранчастим аквамарином — на срiбному ланцюжку, що прикривав її шию: дарунок їй вiд мене — й вiд весняної зливи. Коли ми порiвнялись з Новим Готелем, вона знагла всмiхнулась. "Що таке?" спитав я. "Дам тобi грiш, як все розповiш", — i вона тутож простягла до мене долоньку, та в ту мить менi довелося доволi рiзко пригальмувати проти червоного свiтлофора. Тiльки ми призупинились, пiд'їхала злiва й плавно зупинилась iнша машина, i худорлява надто спортивного виду молодиця (де я бачив її?) з яскравим кольором обличчя й блискучими мiдяно-червоними кучерями до плечей, привiтала Лолiту дзвiнким вибухом, а за тим, звернувшись до мене, надзвичайно жарко, "жаннодарково" (ага, згадав!), крикнула: "Як вам не соромно вiдривати Доллi вiд спектаклю, ви б послухали, як автор вихваляв її на репетицiї —" "Зелене свiтло, бевзю", проговорила Лолiта стиха, i водночас, барвисто жестикулюючи на прощання велебраслетною рукою Жанна д'Арк (ми бачили її в цiй ролi на виставi в мiському еатрi) енергiйно перегнала нас i в один вимах повернула на Унiверситетський Проспект.

"Хто саме — Вермонт чи Румпельмеєр?" "Нi, ця Едуза Гольд — наша режисерка".

"Я кажу не про неї. Хто саме злупцював п'єсу про твоїх Зачарованих Мисливцiв?" "А, ось ти про що. Хто саме? Та якась стара, Клер щось таке, начебто.

Їх була цiла купа там".

"I вона, значить, похвалила тебе?" "Не тiльки похвалила — ще й почоломкала мого лобика — мого чистого лобика", й курка моя видала той новий маленький звизг смiху, яким — певно, в зв'язку з iншими еатральними вихватками — вона вiднедавна любила щиголяти.

"Ти пресмiшне створiння, Лолiто", сказав я (переповiдаю приблизно).

"Авжеж, мене страшенно тiшить твоя вiдмова вiд лайдацького спектаклю. Та тiльки дивно, що ти його кинула лишень за тиждень до його природного завершення. Ах, Лолiто, дивись, не здавайся так легко! Пригадую, ти вiдмовилась вiд Рамзделя задля лiтнього табору, а вiд табору — задля розважальної поїздки, — i я мiг би навести ще декiлька рiзких перемiн в твоєму настрої. Ти дивись у мене. Є речi, вiд яких нiколи не слiд вiдмовлятись. Будь трохи нiжнiшою зi мною, Лолiто. Крiм того, ти надто багато їси. Об'єм твоєї ляжки не повинен, знаєш, перевищувати сiмнадцяти з половиною дюймiв. Трiшечки надбавиш, — i все скiнчено мiж нами (я, звiсно, жартував). Ми тепер пускаємось в довгу, щасливу подорож. Я пам'ятаю —"

16.

Я пам'ятаю, що дитиною, в Європi, я марив над картою Пiвнiчної Америки, на якiй "палац" тобто середня частина "Аппалацьких Гiр", великим шрифтом розтягнувся вiд Алабами до Мена, тож вся досяжна область (включаючи Пенсильванiю та Новий Йорк) ставала в моїй уявi як велетенська Швейцарiя й навiть Тибет, самi лише гори, чергування дивних дiамантових шпичакiв, великi хвойнi дерева, Le montagnard migr в пречудовiй своїй ведмежiй досi й Felis tigris Goldsmithi, й червоношкiрi iндейцi пiд катальпами. Як жахливо, що все це звелось до мiзерного примiського садочка й димливого залiзничного кошика для спалення смiття...