Читати книгу - "Шлях меча"

Відчувалося, що Сай огризається радше для годиться, сам не дуже вірячи у власні слова.

– Знати хочемо, щоб тебе іржа заїла! – брязнув Дзютте. – Робити щось треба! Бо й справді Шулма сюди наскочить, а ми тут усі, так би мовити, гостинні… або ми з вашою допомогою гостинність свою так розпанахаємо, що самі, не чекаючи, у Шулму заявимося, кінці світу з кінцями зводити! Думати, думати треба!.. І вам думати, і нам, і всім…

…Сай боявся. Боявся повірити. Але в нього не було вибору. По-перше, він утомився від самотності й жагуче бажав знову стати своїм, одним із співтовариства; мало того – Саєві дуже подобався Кос. Втрата Придатка – щоб зайвий раз не плутатися, я вирішив прийняти це слово без образ і дурниць – отож, втрата Придатка, самі розумієте, неабияка річ.

А по-друге, якщо ми все ж ошуканці й негідники, то на другому плані міркувань Сая різко виникав образ довготелесого немитого Придатка в полотняних штанах, який вантажив на гарбу за допомогою Сая Другого – що б ви думали? – ось-ось, саме це й вантажив…

І Сай, як казали Кабірські вартові-айяри, розколовся. Схоже, він і сам давно мріяв цим із кимось поділитися.

Утім, знав він не надто багато.

Розповідь Сая про його перебування в Шулмі майже дослівно повторювала долю Но-дачі, розказану Єдинорогові покійним Дитячим Учителем, або долю Асахіро Лі, Придатка Но-дачі, розказану мені покійним Друдлом – як собі хочете, бо не в цьому справа.

Аж ніяк не в цьому.

А ось після їхньої втечі з Шулми…

Дев’ятеро їх залишилося. Дев’ять Звитяжців і сім Придатків. Тих, що зуміли прийти в Шулму й утекти з Шулми, залишивши там частину свого життя й частину чужої смерті; дев’ятеро Звитяжців і семеро людей, які двічі пройшли Кулхан…

Мало їх було. Дуже мало.

Так і сиділа ця дрібка на кордоні Мейланя, перед відкритими дорогами в Кабір, Дурбан, Лоулез, Харзу – і за спинами їх незримо залишалася Шулма з її Джамухою Восьмируким і прямим коротким Чинкуедою, Звитяжцем-убивцею не з примусу, а з покликання. І ще там були шулмуси, що в захваті від Джамухи, і Дикі Леза шулмусів.

Дев’ять Звитяжців і сім Придатків уже знали, що це таке. І ще вони знали, що справа їх неминуча й безнадійна. І страшна вона, їхня майбутня справа. Страшна саме своєю неминучістю й безнадійністю. Але іншого виходу в них не було. Або був – але вони не змогли його знайти.

Вони розділилися. Но-дачі, Шото і три Саї пішли в Кабір. Майже пряма й гостра до божевілля шабля Кунда Вонґ, а також її супутник, дуже молодий і дуже впертий дворучний Клейм (чомусь своє повне ім’я – Клеймора – він вважав жіночним і тому не любив) рушили в Харзу.

Як я зрозумів, саме Кунда Вонґ або Клейм убили друга Емраха іт-Башшара, колишнього Придатка Пояса Пустелі.

Дволеза сокира з родини Лаброс, повного імені або прізвиська якої Сай не запам’ятав, і відчайдушний Акінак Джанґ повернули на захід, мимо Хаффи до Оразму, маючи намір досягти Лоулеза.

Це були лише приблизні маршрути, які кожен міг змінити за потреби.

Вони домовилися зустрітися в Мейлані за півроку – ті, хто переживе ці півроку. А те, що сталося незабаром у Кабірі, ми – Дзютте, Єдиноріг і я – уже й так знали, і Сай лише додав кілька незначних деталей до загальної картини. Потім, за словами Сая, Но-дачі вирушив перший у Мейлань, а три Саї й Шото… загалом, зрозуміло.

Власне, це все, що зміг розповісти нам Сай Другий.

Небагато.

Тепер, щоправда, ми точно знали інших. І час зустрічі. І місце зустрічі.

Мейлань.

…Я сидів і мовчав, осмислюючи почуте й міркуючи, яку користь можна мати з отриманого знання. Єдиноріг, Уламок і Сай Другий теж мовчали. І тут…

І тут хтось заговорив.

Спочатку я навіть не одразу зрозумів, хто, але після першого подиву до мене дійшло, що це не хто інший, як есток Заррахід.

Мій дворецький.

Себто – меч мого дворецького.

А точніше – дворецький мого меча й меч мого дворецького.

А ще точніше – колишній дворецький… і так далі.

– Але ж ви й молодці! – захоплено мовив Заррахід, востаннє брязнувши об зерцало лат. Лиск столичних манер чомусь геть злетів з естока. Я ще подумав, що така зміна взагалі неможлива, якщо порівняти наших дворецьких до й після звільнення – але чи мені казати про неможливе…

– Але ви й молодці! Це ж треба було так йому набалдашник заморочити! А він вам усе й виклав!.. Дуже хвацько!

Ледве я зрозумів, що практичний есток переконаний, начебто весь цей час хитрий Єдиноріг не своїм голосом дурив легковірного Сая, як іще