Читати книгу - "Дунайські ночі, Олександр Остапович Авдєєнко"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Нежонатий.
— Чому ж не одружився?
— Двадцять п'ять років не шукаю нареченої. — Уваров поворушив товстою обвислою губою. Це означало посмішку. — На тому світі одружусь.
— Це ти серйозно?
— Куди ж серйозніше!
— Принципіальний женоненависник?
— Що?
— Жінок, кажу, ненавидиш.
— Без жінки легко жити, якщо з Христом обвінчаний.
— Ну, знаєш!.. Я от з дитинства обвінчаний з ним, а все-таки…
Сказав і зразу пожалкував. Небезпечна балаканина.
— А хто тебе вінчав? — запитав Уваров, і його очі стали вузенькими-вузенькими.
Дунай Іванович зрозумів, що необережно торкнувся чогось таємного, сектантського.
Хто вінчав? Що сказати? Швидко згадав, що було йому відомо про сектантів Дунаю, Карпат і Закарпаття. Всі вони глибоко законспіровані, організовані в «п'ятірки». Одна не знає іншої. Кожна виконує волю головного проповідника. А проповідник, права рука Христа — особа майже міфічна. Живе далеко від своїх служителів — десь у Канаді чи США. Через таємних послів впливає на російських, на польських, на румунських і на болгарських сектантів. Накази його виконуються беззаперечно.
Дунай Іванович спокійно витримав погляд Уварова і промовив:
— Хто вінчав, питаєш?.. Той, кого обрав Христос. Той, хто буває скрізь і ніде.
— Он як!.. — бакенщик задоволено посміхнувся.
Черепанов зрозумів, що небезпека минула. Виходить, відповідь вдала. Он, виявляється, в чому справа. Хитруй, викручуйся, недомовляй, натякай, нагромаджуй усякі премудрості, ховайся за них — і ти завоюєш довір'я недовірливого «трясоголова» чи «мовчуна».
Черепанов сів за стіл.
— Сисой, а ти не дуже гостинний! Де ж твоє угощення? Подавай!
Господар посміхнувся в прозору розпатлану бороду.
— Тихше їдеш, далі будеш! Ми весь свій вік тихо їдемо. — Він одсунув ногою дошку в стіні, вийняв із неглибокої схованки пляшку горілки, чорну ікру в скляній банці, солоні огірки в глечику. — Пригощайся, Іване… не знаю, як тебе по батькові.
Черепанов узяв пляшку, подивився крізь неї на світло лампи.
— Березовий сік, а не горілка. Хороша Маша, та не наша. Не можна мені пити. Така робота. А може й тобі не можна?
— Можна! Ми зроду-віку п'ємо: дід пив, батько пив і я п'ю з дитинства.
— Знаю! — Дунай Іванович засміявся. — Отакий тихий їздець. Та хіба вона, оковита, дозволяє людині тихо жити?
— Дозволяє. Вона в мене приручена. Наливай!
Справді, Сисой випив одну, другу склянку і не сп'янів, не змінився: такий же статечний, розсудливий, обережний і тихий.
Дунай Іванович повечеряв, підвівся, вийшов з-за стола, потягнувся, позіхнув, з тужливою заздрістю глянув на оберемок сіна, кинутий на дощані нари.
— Хочу спати. Повартуєш?
— Зажди!.. Ми не побалакали про головне… про плавні.
— Вранці побалакаємо.
— Я б хотів зараз.
— Гаразд… Вранці повідом у Явір: Прибув, мовляв, благополучно, цими днями виїде до вас.
Уваров нетерпляче відмахнувся.
— Це я сам знаю. Далі… Як відносно плавнів?
— Про них потім. Завтра вночі я мушу пробратися до дунайського бензопроводу. Ти мені допомагатимеш.
— Я?.. Я ж не підривник і не поринач.
— Ні підривати, ні пірнати тобі не доведеться.
— А як же?
— А отак… — Черепанов вийняв з рюкзака портативне, для роботи під водою, електроакумуляторне свердло. — Пірну на дно в тихому місці, просвердлю в бензопроводі отвір, вставлю туди дуло цього балона-пістолета, вистрелю, акуратно зачеканю отвір… Цей балончик-пістолет наповнений особливою рідиною. Її вистачить для того, щоб нейтралізувати тисячі й тисячі тонн авіаційного бензину. Діє рідина не одразу. Якщо завтра ввести цю рідину в бензопровід, то реакція діятиме до жовтня. Літак, заправлений таким бензином, з землі не підніметься…
— Ясно! — сказав Сисой. — Чим і як тобі допомагати?
— Завтра на вечірній зорі сядемо у човен, візьмемо сіті і попливемо у дальні протоки. Звідти до бензопроводу рукою подати. Поки ти будеш рибалити, я справлюся із своїм ділом.
— Ризиковано… Як я тебе заховаю? Не човен у мене, а шкаралупа.
— На буксирі в тебе піду. Під водою. Вразі зустрічі твого човна з прикордонним катером, непомітно зникну, як риба.
— А ти не можеш самостійно діяти?
— Далеко до місця. Проти течії цілу ніч пропливеш, втомишся. Сили треба берегти.
— Рискована для мене така прогулянка.
— Боїшся?
— Я кажу… рискована. Не хочу зайвий раз попадатися на очі прикордонникам. Вірять вони мені, але й перевіряють. А відносно страху… — Сисой Уваров глузливо-поблажливо глянув на поринача. — Нічого я не боюся.
— Не набивай собі ціну: і так дорогий! Поки людина живе, вона завжди боїться. Я ось уже майже двадцять років з життям і смертю обнявшись ходжу, а все одно блідну і холону, коли йду на діло.
— Тобі так і належить, а я… Заказаний мені страх.
— Залізний ти, чи що?
— Хоч і не залізний, а ні куля, ні вогонь, ні тюремна блощиця, ні табірний щур не вгризе мене.
— Справді?.. Це ж чому?
— А тому… Тисячі років живу на землі і ще тисячі років житиму…
— Он як!.. Виходить, ти з Адамом і Свою знайомий? Був свідком всесвітнього потопу? Може, ти й живого Христа бачив?
— Бачив! — похмуро, визивно відповів Уваров.
Дунай Іванович ледве стримався, щоб не розсміятися.
— Ну, коли так, то звичайно… Словом, безсмертний? — Черепанов обережно торкнувся коліна
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Дунайські ночі, Олександр Остапович Авдєєнко», після закриття браузера.