Читати книгу - "Гроза, Шиян Анатолій"

Змахнувши руками, жінка впала на спину і довго не підводилась.

Якова били люто, мовчки, і в цій мовчанці було щось зловісне.

— Бережися! Бережись! — пролунав різкий голос, і повз волосний будинок, припавши до конячої гриви, проскакав Терешко, завертаючи в той самий провулок, у якому нещодавно зникла Ніна Черкашина.

Про вершника одразу забули.

— Заб'ють, заб'ють, катюги, нашого Якова,— і дід Михей з піднятою палицею попрямував до трибуни. Але дійти туди йому не пощастило, він упав поруч жінки, так само збитий ударом кулака.

Заціпеніння минуло, і перший страх минув. Біднота швидко групувалася, позираючи в бік трибуни, де все ще мелькали в повітрі стиснуті кулаки.

— Що ж це ми... Як же ми... Якова вбивають... Радянську владу топчуть... а ми... тільки дивимося. Га? Стид і сором... Як боягузи, стоїмо, вичікуєм... А чого ждати? Адже заб^ють вони його... Таку людину заб'ють...

— У них зброя, а у нас що, голі кулаки? — відповів хтось ухильно і боязко.

— Так що ж? З голими кулаками на них ходімо! Ану, біднота, за мною!

І тут трапилося те, на що ніхто не сподівався. До трибуни підійшла Софія Ізарова.

— Іди звідси! — закричав на неї здоровенний хутірський парубійко і підняв було вже кулак, але, помітивши в Софіїних руках браунінг, розгубився, не знаючи, що йому робити. Софія наказала:

— Розійдіться!

її дзвінкий владний голос почули всі. Слобідські, пізнавши Софію Ізарову, важко дихаючи, відходили набік, а хуторяни, побачивши перед собою жінку, обурились.

— Ти хто така будеш: черниця чи попівська дочка? Іди геть звідси! Не втручайся не в свої справи! — крикнув на неї хутірський здоровило, лахматий і кремезний, з одірваним коміром сорочки, з підбитим оком.

— Іди... Геть! — заревів він, але в ту ж секунду дістав такого міцного й дзвінкого ляпаса, що навіть рота розкрив, занімівши від здивування і несподіванки.

— Хто хоч пальцем його зачепить — пристрелюї Так і знайте, як собаку пристрелю!

На землі скривавлений лежав Яків Македон, а за три-чотири кроки від нього — його батько. До столяра їй діла нема. Хай лежить. Хай навіть заб'ють його — Софія навіть радітиме з того. Але Якова нікому не дозволить бити. У неї є свої міркування.

Помітивши у провулку якусь підводу, Софія наказала завернути її до трибуни. Разом із дружинами й матерями партизанів вона поклала знепритомнілого Якова на віз.

— Я до себе його візьму. Якщо він лежатиме в мене — дезертири його не займуть. Я викличу лікаря... Перев'яжемо рани, і, доки він не одужає, нікому не дозволю його тривожити.

— Дякуємо вам, Софіє Іванівно. Ви вже його врятуйте. Самі ж бачите, не люди це — звірі. Додому везти страшно. Вони можуть і в хаті його добити. А хіба ж можна таку людину віддавати на смерть? Скільки добра він зробив для нас, бідняків. А батька ми вже самі... Ми доглянемо за ним.

— Рушай! — холодно сказала Софія, вмощуючись на возі. Кілька жінок пішли слідом. З церковнопарафіяльної школи

вийшла група дезертирів, несучи білий прапор, на якому хтось із них фіолетовим чорнилом написав: "Ми за Радянську владу, тільки проти комуністів".

Дезертири збиралися під цим прапором, і пізніше бачила Софія, як сп'янілий натовп, охоплений жадобою розправи, попрямував до монастирської гори.

З вулиці прибігла перелякана служниця.

— Бачили? Вони пішли до лікарні... Там лежать поранені червоногвардійці і партизани. Вони можуть їх...

— Іди геть! — сказала Софія і, вигнавши служницю, підійшла до ліжка. Широко розметавши руки на подушках, лежав все ще непритомний Яків. Софія промила рани, змазала їх йодом, перев'язала і тепер невідступно сиділа біля нього. Досить було йому поворухнутися, як Софія вже схилялася над ним, стежила за його диханням, і тривожна думка все більше починала її непокоїти:

"Невже помре?"

Софія обережно торкалася рукою його забинтованого лоба. Ось Яків, нарешті, розплющив очі.

— Якове... Яшо! — вона стала біля ліжка на коліна і гарячою щокою притулилася до його жовтої, як у мерця, руки. І знову страшна думка про смерть обдала її холодом.

— Якове, милий мій! — шепотіла Софія, а він, очевидно, не чув її голосу., Знову заплющив очі. Але ось щоки в нього почали рожевіти, теплішали руки, рівнішим ставало дихання.

— Тепер ти мій... Мій...— Вона голубила його, цілувала, зверталася до нього в якійсь жагучій нестямі: — Чуєш, Якове£ Все це прошумить, мов гроза, і ми будемо жити з тобою щасливо... Чуєш? — Софія знову припала до нього, та Яків мовчав.

...Ніна Черкашина спинилась. Перед нею лежали три дороги. Якою з них їхати? Довелось звернути до крайньої хати, що стояла на околиці слободи.

Розпитавши про шлях, Ніна погнала коня, а вслід їй дивилася молодиця, даремно намагаючись розгадати, хто ця жінка чи дівчина в шинелі, чим стривожена, звідки вона і чому не знає шляху до повітового міста.

Озирнувшись, Ніна Черкащина помітила за собою вершника, який нещадно гнав коня. Невже погоня? Невже вершник, наздогнавши її, беззбройну, накаже повернутися до слободи, а може, вистрілить і влучною кулею звалить її з коня серед оцього німого поля, де навкруги не видно ані хатини, ані людини. Згадавши про Якова, Ніна вирішила, що його вже немає в живих, що він по-звірячому забитий оскаженілим натовпом дезертирів, а тепер ось такий же кінець чекає й на неї. Даремно шукала вона очима якого-небудь подорожнього. Може, при свідкові не підійметься рука вчинити злочинне вбивство. Але поблизу не було ні душі. Лежали тільки поля з яскравою зеленню озимини. А позаду все виразніше чувся кінський тупіт, наближаючись з кожною секундою.

"Невже погоня? А я беззбройна... Що ж робити? Куди втікати? Де сховатись?"

Праворуч широкою смугою темнів сосновий бір. Вона встигне домчати туди, а в бору можна буде надійно сховатися. Тільки б не наздогнав він її у відкритому степу.

Ніна круто повернула з дороги. Копита вгрузали в м'який чорнозем, а позаду все виразніше чулося кінське хропіння. Оглянувшись іще раз, вона побачила, як вершник припав до буйної гриви, що розвівалася під вітром, нещадно стьобав батогом коня, і той кінь летів щодуху па всю силу своїх прудких, невтомних ніг. Але ось уже й бір.

Скочивши з сідла, Ніна швидко скинула з себе шинель, побігла в хащі. Чіпляючись за віти молодих сосонок, не пам'ятаючи себе від страху, що охопив її, але відчуваючи за собою погоню, вона не сміла навіть озирнутись, а бігти далі вже не вистачало сил. Здавалось, на частки розірветься зараз серце, і вона замертво впаде на м'яку, вкриту опалою хвоєю землю.

— Ма... мамо! — нестямно скрикнула Ніна Черкашина, коли за руку її схопив Терешко. Кілька секунд, важко дихаючи, вони дивилися одне на одного мовчки.

— Ти... хто такий? Що тобі... треба? — спитала першою Ніна, вдивляючись в некрасиве обличчя, всіяне ластовинням, що його вже вона бачила раніше біля трибуни.

— Хто я такий? — і Терешко злодійкувато озирнувся навколо. Ніде ні душі. Тільки, ледь погойдуючись, шуміли старі сосни.— Хто я такий? Людина без роду, без прізвища. А я тебе знаю. Ти комісарша, і в цьому лісі буде твоя смерть.— Він засміявся, знаючи, що вона, беззбройна, не страшна йому. Він покладався па свою силу і був певний, що спіймана жертва нікуди тепер не втече, але перед тим, як покінчити з нею, Терешкові кортіло поговорити трохи, потішитись її страхом, задовольнити в собі жадобу звірячої помсти.— Ти хотіла втекти до повітового міста, повідомити начальство про заколот, прибути потім разом з каральним загоном до слободи й розправитися з нами. Мені першому тоді дісталася б або петля на шию, або куля. На це ти сподівалася, так? А вийшло зовсім інакше. Тобі доведеться зараз умерти, а я ще поживу на світі.

— Пусти мене! Кричатиму!

Із спритністю кота, що кидається иа мишу, Терешко схопив її за горло.

— Ну, кричи тепер, кричи, голубко... Що, голосу нема? Хрипиш... Вириваєшся? Не вирвешся. Я з тобою, комісаршо, впораюся швидко.

Ніна Черкашина вчепилася йому в волосся, але руки її слабли, розтулялися пальці, темніло в очах, податливо схилялось до землі дівоче тіло...

— Ну ось, так буде надійніше для початку,— сказав Терешко і злодійкувато-боягузливим поглядом ще раз озирнувся. Та навкруги, як і раніше, було безлюдно.

Десь поблизу почувся сплеск. Терешко здригнувся, але, зрозумівши, що це скинулась риба, заспокоївся.

"Кину її в Ворсклу—і кінці в воду",— вирішив він, пригадавши ковалеву дочку, яку він так само колись шпурнув у глибокий і холодний вир. Ту дівчину теж спочатку придушив.

"Навіть краще, якщо її в річці знайдуть",— думав Терешко, дивлячись на Ніну. Очі в неї щільно заплющені, густі довгі вії ще тремтять, а безкровні губи ледь ворушаться. "Красива дівчина. Недарма Яків з нею до лісу на гуляння ходив".

Може б, і не задушив її Терешко, та Софії потрібно, щоб не жила на світі комісарша. За її смерть обіцяла тітка щедро заплатити.

Терешко з хвилину чи дві дивився в її обличчя. Чи завагався він в останню мить, чи дівоча краса вразила його, розбудивши в ньому жалість, а тільки схилився Терешко над комісар-шею, тихенько спитав, немов боявся порушити її сон:

— Що, дівчино, не хочеться тобі вмирати? Га? Не хочеться? Вона нічого йому не відповіла. Холодом смерті віяло від її

заплющених очей, зблідлого обличчя, мляво розкинутих рук.

"Вона і так дійде",— вирішив він. Поблизу почулися голоси, і Терешко, як очманілий, кинувся бігти звідси на узлісся, де залишив прив'язаного до молодої сосонки коня.

Легко скочивши на нього, одразу ж пустився галопом. З-під копит густо й далеко одлітали грудки зволоженої і теплої по-весінньому землі.

...Крізь вікно бачила Софія, як Терешко вів до повітки змиленого коня. Тільки тепер наважилася вдова залишити Якова і, згоряючи від нетерплячки швидше про все дізнатися, вийшла назустріч племінникові, щоб отой дурень, не дай боже, не бовкнув чогось зайвого. Глянувши в його перелякані, збуджені очі, вона відразу догадалася, що її доручення виконано.

— Де наздогнав?

— У лісі... Там і придушив...

Не розпитувала більше ні про що. Золото вона дасть йому сьогодні ввечері.

— А зараз негайно вирушай на дачу, туди пішли дезертири... Там, здається, поранені червоноармійці лежать.

— Для чого ж мені туди йти? Я своє діло зробив. Повинен одержати, як було домовлено, чистоганом.

— Я ж сказала тобі — увечері приходь.

— Чому ввечері, коли я зараз хочу одержати.