Читати книгу - "Королівство шахраїв"

Були також і таємні уроки. Часом, коли вони пізно поверталися додому і матері потрібно було приготувати вечерю, вона кип’ятила воду, навіть не розпалюючи грубки, і змушувала хліб підійти, просто дивлячись на нього. Хлопчик бачив, як мама витягала плями з одягу самим лише дотиком пальців; а ще вона робила власний порох, видобуваючи селітру із дна давно пересохлого озера неподалік від того місця, де вони жили. «Навіщо платити за те, що я краще можу зробити сама? — питала вона. — Але ми ж не розповідатимемо по це та, гм-м-м?» Коли Джаспер цікавився чому, мама відповідала: «Тому що він і так має вдосталь про що турбуватися, і я не хочу, щоб він турбувався ще й про мене». Але та турбувався, особливо коли за порогом з’являвся хтось із материних новоземських друзів, шукаючи допомоги чи зцілення.

— Гадаєш, работорговці не можуть тебе тут дістати? — запитав він однієї ночі, міряючи кроками їхню хатинку, поки Джаспер кутався в ковдри, удаючи, що спить, аби підслухати. — Якщо поповзуть чутки, що тут живе Гриша.

— Ці чутки, — сказала Адіті, відмахуючись своєю граціозною рукою, — розпускатимемо не ми. Я не можу бути кимось іншим, крім себе, а якщо мій дар може допомогти людям, то мій обов’язок користуватися ним.

— А як щодо твого сина? Йому ти нічого не винна? Твій перший обов’язок — бути в безпеці, щоб ми тебе не втратили.

Але Джасперова мати узяла Кольмове обличчя у свої долоні, так ніжно, так доброзичливо, й очі її сяяли від усього того кохання.

— Якою матір’ю я буду для свого сина, якщо приховуватиму свої таланти? Якщо я дозволю страхові бути моїм провідником у житті? Ти знав, хто я така, коли просив обрати тебе, Кольме. Тож не наказуй мені тепер стати кимось іншим.

Ось так батькове роздратування минулося.

— Я знаю. Просто не можу змиритися з думкою, що втрачу тебе.

Вона засміялася й поцілувала чоловіка.

— Тоді ти мусиш міцніше тримати мене, — сказала Адіті, підморгуючи.

На цьому суперечка вщухла. Аж до наступної.

Як виявилося, Джасперів батько помилявся. Вони втратили Адіту не через работорговців.

Однієї ночі Джаспер прокинувся й почув голоси, а коли виплутався з-під ковдри, побачив, як його мати вдягає на довгу нічну сорочку пальто, надіває капелюшок і взуває черевики. Йому тоді було сім, Джаспер був замаленьким як на свій вік, але достатньо дорослим, щоб знати, що найцікавіші розмови відбуваються після того, як він вкладається до ліжка. Біля дверей стояв новоземець у запорошеному одязі для їзди верхи, а Джасперів батько казав:

— Зараз середина ночі. Звісно ж, це може почекати до ранку.

— А якби це Джас лежав і страждав, що б ти тоді сказав? — запитала мати.

— Адіті...

Вона поцілувала Кольма в щоку, а потім узяла Джаспера на руки.

— Мій маленький зайчик прокинувся?

— Ні, — озвався він.

— Гаразд, тоді ти, мабуть, спиш. — Вона поклала сина назад до ліжка, поправила ковдру й поцілувала його в обидві щоки та чоло. — Спи, маленький зайчику, а завтра я повернуся.

Але наступного дня вона не повернулася, а коли вранці у двері постукали, це була не його мати, а лише той самий укритий пилюкою новоземець.

Кольм схопив сина й за кілька секунд вискочив у двері. Він натягнув на голову капелюха, бухнув на сідло перед собою Джаспера, а потім погнав коня галопом. Запорошений чоловік їхав верхи на ще запорошенішому коні, а вони скакали назирці за ним, долаючи кілометри оброблених полів аж до білого фермерського будиночка на краю поля юрди. Він був значно гарніший за їхню хатинку, двоповерховий, із заскленими вікнами.

Жінка, що чекала на них біля дверей, була гладша за Джасперову матір, проте не така висока, її заплетене в коси волосся було скручене товстими кільцями. Господиня помахала їм і сказала:

— Вона нагорі.

Коли минули роки і Джаспер намагався скласти докупи все, що відбулося в ті жахливі дні, він пригадував дуже небагато: споліровану дерев’яну підлогу фермерського будинку і якою шовковою вона здавалася під пальцями, очі гладкої жінки, червоні від сліз, і дівчинку — дитину, на кілька років старшу за Джаспера, з такими ж, як у матері, косами. Дівчинка схотіла випити води з криниці, яку викопали занадто близько до шахти. Її мали б забити дошками, але хтось просто забрав відро. Проте корба та стара мотузка були на місці. Тож дівчинка із друзями скористалися чиїмось цеберцем для обідів, щоб витягти нагору воду, холодну, як ранок, і вдвічі чистішу. Усі троє тієї ночі захворіли. Двоє діток померли. Але Джасперова мати урятувала дівчинку, доньку гладкої жінки.

Адіті прийшла до ліжка дівчинки, понюхала металеве цеберце для обідів, а потім поклала руки на запалену дитячу шкіру. Опівдні наступного дня гарячка вщухла, а з очей дівчинки зник жовтуватий відтінок. Було пізнє пообіддя, коли дитина сіла і сказала своїй мамі, що хоче їсти. Адіті всміхнулася їй та впала.

— Вона не була достатньо обережною, коли витягала отруту, — пояснив укритий пилюкою чоловік, — і забагато всотала в себе. Я вже бачив, як таке траплялося із зова раніше.

«Зова». Це означало просто «благословенні». Це слово Джасперова мати вживала замість слова «Гриша». «Ми зова, — казала вона Джасперові, коли клацанням пальців змушувала квітку буяти. — Ти і я».

Тоді вже не залишилося нікого, кого можна було покликати, щоб урятувати її. Джаспер не знав як. Якби вона була при тямі, якби була сильнішою, можливо, змогла б сама себе зцілити. А натомість вона ковзнула до якогось глибокого сну, а її дихання ставало щораз утрудненішим.

Джаспер спав, притиснувшись щокою до материної руки, упевнений, що будь-якої миті вона прокинеться, погладить його по щічці й він почує її голос:

— Що ти тут робиш, маленький зайчику?

Натомість він прокинувся від батькових ридань.

Вони привезли її назад на ферму й поховали під вишнею, що якраз зацвіла. Джасперові дерево здавалося занадто гарним