Читати книгу - "Той, хто вбиває"

— Вставай!

— Не можу! Ти прострелив мені ступню.

— Кілька дробинок, дрібниці. Підводься! Або пристрелю! Рухайся!

Я встав на ноги. Боліло, але йти міг.

— Лови! — Рікард Гарріс кинув мені ключа. — Відмикай!

Юдіт лежала в позі ембріона на підлозі вітальні зі зв’язаними за спиною руками. Ступні й зап’ястки замотані скотчем, у роті — кляп, на очах — пов’язка. Це, мабуть, найгірше, подумав я: безпорадно лежати, нічого не бачити й напружено дослухатися, аби зрозуміти, що відбувається, чи є хтось у кімнаті, чи не наближається убивця.

— Це — я, Юдіт. Мікаель Бренне, — сказав я.

Вона здригнулася, підвела голову — рух, сповнений несподіваної надії.

— Мені до спини приставлена рушниця, — пояснив я, і її голова знову опала.

— На столі лежать кусачки. Візьми й звільни їй ноги, — звелів Рікард Гарріс. — Потім покладеш їх назад, на стіл.

Я послухався. Юдіт намагалася щось сказати, у горлі їй хуркотіло.

— Можна зняти пов’язку з очей і кляп? — запитав я.

Рікард завагався.

— Добре, — урешті погодився він. — Але якщо вона закричить, я вистрелю.

— Гаразд, — сказав я. — Ти ж не кричатимеш, правда, Юдіт?

Жінка ледь кивнула.

Зажмурилася від раптового світла. Коли я вийняв кляп, вона закашлялася, захрипіла, спрагло облизувала пересохлі, потріскані губи. Ворухнула губами, але звуку не було.

— Допоможи їй встати, — знову звелів Гарріс.

Мені довелося просто взяти Юдіт на руки. Вона була важка, у пораненій нозі гостро шпигнуло. Гарріс зайшов у кімнату й кружляв навколо нас.

— Виходь з хати! — прикрикнув він.

Юдіт нетвердо трималася на ногах, обличчя зблідло до жовтизни, погляд затуманений. Вона жодного разу не глянула на мене, ніби замкнулася у своєму світі. Я охопив її рукою за стан і, так підтримуючи, вивів на ґанок, а тоді — униз східцями.

Доки ми йшли подвір’ям, вона глибоко дихала, ніби не могла набрати достатньо свіжого повітря в легені. Я важко налягав на ногу, за кожним кроком у черевику булькало.

— У стодолу! — велів Рікард Гарріс.

Надворі сутеніло, вечірнє світло мінилося перламутром. Отвір дверей стодоли зяяв чорним прямокутником. Аж ступивши кілька кроків усередині, я зміг хоч щось розгледіти у півтемряві. Я різко зупинився.

З крокви звисала мотузка з петлею на кінці. Під нею стояв пень, на якому рубали дрова.

Я упізнав той пень. Щось ворухнулося у пам’яті, я швидко роззирнувся, але не побачив того, що шукав. Тут нічого не змінилося. Плуг, іржавий реманент у кутку. З’явилася хіба одна нова річ — стара, розхитана розкладна драбинка під стіною, у глибині стодоли.

— Далі йди! — командував Гарріс.

Він підштовхнув мене рушницею у спину, цівка здалася немов розпеченою вогнем. Хоч то, мабуть, була ілюзія, але я не міг позбутися відчуття опіку між лопатками. Я поволік Юдіт за собою.

— Підійди до пенька!

— Гаррісе, не роби цього!

— Заткнися! — у голосі вчувалася така напруга, ніби натягнуті нерви за спокійним фасадом ось-ось луснуть. — Роби, що кажу! Нумо!

Юдіт, напевно, відчула те саме, що і я. Вона покірно доклигала до пенька, поставила на нього одну ногу.

— Допоможи їй вилізти!

— Ні! Не буду! Я не твій раб!

Рікард підійшов ближче, не зводячи рушниці з Юдіт.

— Або зробиш, що кажу, або побачиш, як я її застрелю. Спершу вистрелю у ноги, потім — у живіт, коли ж побачу, що достатньо намучилася, уб’ю. А тоді візьмуся за тебе.

Гарріс говорив тепер спокійним, діловим голосом, ніби розповідав про цілком буденні речі. Дивився просто на нас, але й водночас повз нас. Мовби вдивлявся у невідомий йому світ.

Я обхопив Юдіт за стегна, підняв на пеньок. Відчув, як сильно тремтіло її тіло, немов від лютого холоду.

— Відступи кілька кроків убік, Бренне!

Я відступив.

Юдіт самотньо стояла на пеньку. Ледь похитувалася. Ноги їй підгиналися. Якщо вона впаде зі зв’язаними ззаду руками, то сильно вдариться і не зможе підвестися, подумав я, усвідомлюючи всю абсурдність тієї думки.

— Думаєш, якщо повісиш Юдіт, це поверне тобі Раґнгільд? — запитав я.

— Звичайно, ні...

— То навіщо так чиниш? Це дасть тобі умиротворення?

Доки я змушував його говорити, існувала ще хоч якась надія. Вони вже десь у дорозі. Скільки часу минуло від розмови з Ліве? Не дуже багато, подумав я з розпукою. Але варто спробувати.

— Розмовляєш зі мною, наче з дурником, — мовив Рікард. — Насправді ж дурень ти!

— Можливо, — не заперечував я. — Але, гадаю, її смерть не примирить тебе з втратою. Навпаки, твоє життя стане пеклом. Чи добре тобі спалося після вбивства двох жінок? Чи відчув ти радість, повісивши Моллі?

Погляд Рікарда затріпотів.

— Її звали Моллі? Не треба було її вбивати, — промовив він. — Собака єдина без вини. Не треба було її вбивати, — повторив він.

— Ти так само каятимешся, коли вб’єш Юдіт. Усі твої вчинки додадуть страждань і горя. Саме час усе припинити, Гаррісе!

На якусь мить мені здалося, що Рікард таки мене почув. Розгубленість з’явилася на його обличчі, ніби почав прокидатися з кошмарного сну. Та враз він потрусив головою.

— Ні, ти не розумієш... — голос його набирав сили з кожним словом. — Я тобі кажу, а ти не слухаєш! Ви, хай вам біс, ніколи не слухаєте інших. Я писав і писав листи, сподіваючись, ідо ти навернешся на шлях істинний і усвідомиш, що все, чого торкається Юсеф Мардал, гине, але ти тупий і непробивний! Це... це нарешті змусить Юсефа Мардала зрозуміти, що він накоїв. Іншого способу немає! Він мусить пізнати те, що пізнав я, відчути те, що я відчув! І лише тоді зрозуміє, що наробив. І лише тоді відчує каяття! Через біль народиться наново... Я не покараю Юсефа, я дам йому спасіння!

— Спасіння? Це — ілюзія! — заперечив я. — Та навіть якби так, то чим завинили дві нещасні жінки? Чому натомість не дати спасіння Юдіт? Чому просто її не відпустити?

— Вона теж винна! — скрикнув він і зробив випад уперед рушницею, наче списом.

— Але ж не Юдіт вчинила наругу над Раґнгільд, — сказав я так спокійно, як лиш міг. — Юдіт не винна у її смерті.

— Ні, можливо, не в смерті Раґнгільд, але вона теж убивця.