Читати книгу - "Не дивись мені в очі, Наталі Ліон"

Я ліниво плетусь до машини розвіюючи погані думки. Все ж добре. Початок хороший, а настрій чомусь паршивий.

Я натискаю на копку сигналізації і забираюсь на переднє сидіння. Раптом, бокова дверка відкривається і в салон заскакує чоловік в чорному. Від несподіванки в мене перехоплює дихання, але за мить відпускає, коли я бачу, що це Соколовський.

Декілька секунд я дивлюсь на нього переляканими очима, але швидко заспокоююсь.

- Ти захищати мене повинен, чи довести до інфаркту? – нервово смикаючи пасок безпеки видаю я. Він, як назло заклинив і в мене нічого не виходить.

 Влад нахиляється так близько, що я відчуваю його гаряче дихання. Він з легкістю витягає пасок і швидко пристібає мене до сидіння.  Зараз він був настільки близько, що я боялась видихнути. Знову цей знайомий аромат, який неможливо забути. О Боже! Він випробовує моє терпіння.

- Вибач. Я не хотів тебе налякати, - лунає його приємний голос, від якого тіло вкривається мурахами. – Нам треба поговорити, поки я остаточно не зійшов з глузду.

«Про що»? – приходить мені в голову, але я не наважуюсь так сказати. Батько хотів, щоб ми поговорити. Та і я хотіла, просто нагоди не було, і страх зашкалював. А тепер діватись нікуди.

- Добре, - видавлюю з себе і заводжу двигун. Як тільки я торкаюсь керма, гаряча долоня Влада накриває мою руку. Всередині мене ніби щось обривається від його дотику.

- Тільки не тут, - каже він не відриваючи руки. – Давай на наше місце.

Я хотіла сказати, що тут немає «нашого місця», але стрималась. Слова застрягли десь глибоко в горлі. Я зрозуміла, що він мав на увазі і вже за мить, автомобіль з гуркотом зірвався з місця.

Як вважаєте, про що вони будуть говорити і чи вийде взагалі розмова?