Читати книгу - "Найкращий сищик імперії на Великій війні"

На правому боці справді був великий шрам.

— Бачите?

— Так, бачу, — трохи ошелешено кивнув я.

— Насправді важке поранення, я тиждень був на межі життя і смерті. За цей час поліція встигла встановити, що ніж, яким користувався нападник, він украв із трактиру біля вокзалу. Там його запам’ятали, бо він бідкався, що у потязі його обікрали, а потім сам украв ніж і втік. Ніяких документів при собі не мав, мовчав, попри те, що поліція з ним не церемонилася. Його досить жорстоко били, Іване Карповичу.

— Я знаю про методи нашої поліції стосовно посполитих.

— Але вони нічого не дізналися! Зовсім нічого! Він не сказав ані слова, потім розбив собі голову об стіну. Викликали фельдшера, той зробив пов’язку з бинтів. Уночі мужик зняв пов’язку і повісився на ній, прив’язавши один кінець до ґрат на вікні! Ви уявляєте?

— Простіше було порвати на смужки сорочку, — сумнівався я.

— Сорочку він порвав раніше, але вона була з дешевого ситцю й не витримувала його ваги.

— А бинт витримав?

— Витримав, його ж пустили в кілька шарів. Ось так у цій справі з’явився черговий труп. Я ж знов поринув у параною. Вночі, коли залишався сам у палаті, я ледь сновигав до дверей, щоб підперти їх стільцем, пересував ліжко, все як ви писали. Я попросив не пускати до мене нікого з чужих, удень тримав двері палати на замку. Я відмовлявся від їжі з лікарні, бо боявся, що мене отруять. Я не визирав у вікно, бо думав, що мене можуть застрелити з гвинтівки. Я навіть до туалету не ходив, а використовував качку, тому в палаті смерділо. Але мені було байдуже, я думав лише про безпеку.

Звісно, мої знайомі вважали, що все це наслідки шоку. Що я занадто перелякався після останнього нападу. Вони не запитували себе, чому якийсь селянин намагався мене вбити. Вони просто казали, щоб я заспокоївся. Але як я міг заспокоїтися у таких умовах? Я ображався, дратувався, не міг зрозуміти, чому вони не бачать тих кричущих питань, які бачу я.

— Люди не люблять питань. І намагаються не помічати те, чого не хочуть помічати. Така людська натура, — пояснив я.

— Можливо, і я б поводився так само, якби мене не намагалися вбити! А так я змушений був рятуватися. Після того, як зміг самостійно ходити, виїхав із лікарні і сказав усім знайомим, що їду на Кавказ, у П’ятигорськ, на води. Поїхав же до Криму, де винайняв татарську саклю на околиці Капсіхора. Потроху ходив у гори, плавав у морі, їв татарські сири, пив вино. Чудовий час, коли я нічого не боявся, заспокоївся, набрався сил, знову засів за підручники. Там провів два місяці, після чого повернувся в Петербург. Уже було зрозуміло, що йде війна, велика війна, не схожа на ті війни, що були раніше. А раз так, то знадобляться лікарі. Студентів старших курсів почали запрошувати ставати зауряд-лікарями, але я й не думав іти до армії. По-перше, за своїми переконаннями я пацифіст, і будь-яка війна мені огидна. По-друге, я намагався повернутися до наукової роботи, в чому мене дуже підтримував професор Барицький. Я намагався не думати про вбивць, поринув у працю і навчання, аж поки не стався черговий замах. Зранку я виходив зі своєї квартири на четвертому поверсі, почув позаду кроки. Хтось спускався сходами вниз. Я почув, що кроки прискорилися. Прискорився і сам. Мені знову стало страшно. Я подумав, що це черговий убивця, і кинувся тікати. Хтось переслідував мене. Я вибіг із під’їзду і кинувся бігти через дорогу. Мій переслідувач теж вибіг, у нього в руці був револьвер. Почав стріляти. На щастя, я був десь за півсотні кроків, на такій відстані влучити досить складно. Він і не влучив. Я побіг вулицею, він за мною, стріляв, поки не закінчилися набої, далі хотів утекти, але його застрелила поліція. Ну, далі все звично. Жодних документів, особу не встановлено, при собі мав револьвер велодог. Усе. Ну, судячи з рук, я ще зробив висновок, що загиблий мав справу з вугіллям, яке в’їлося у шкіру. Або шахтар, або кочегар. Але це нічим не допомогло.

— Поліція і тепер не вважала, що за вами полюють?

— Поліція відстоювала версію, що вбитий напився, десь украв пістолет і почав стріляти абикуди, а я просто проходив поруч. Ніякого полювання на мене, тим більше, що мене навіть не поранили. До моїх аргументів, що мене убили б на сходах, якби я не втік, не прислухалися. Поліції не були потрібні загадкові вбивства, думаю, вони б зраділи, якби мене пристрелили і все б нарешті закінчилося. Але я не хочу вмирати! За що? Я не злочинець, а хочу жити, вчитися, лікувати людей! Я вирішив не здаватися. Але розумів, що в Петербурзі я приречений. Мені і так пощастило пережити аж чотири замахи. Будь-який наступний міг стати останнім у моєму житті.

І тоді я вирішив піти на війну. Добре, в Петербурзі мене було легко вистежити, але нехай пошукають мене у фронтових шпиталях. Я написав заяву і вирушив зауряд-лікарем сюди. Чесно кажучи, сподівався, що вже тут мене не знайдуть. Тим більше почалася війна, ми спочатку швидко наступали, ледь не щодня змінювали місця дислокації. Я думав, що у безпеці. А потім патруль схопив на дорозі чоловіка без документів. І з револьвером марки велодог. Знайома комбінація? Мені теж. Чоловік не відповідав на запитання, його взяли за німецького шпигуна, його забрала контррозвідка. Не знаю, що там із ним було далі, але я втратив спокій! Тепер я знову чекаю на появу чергового вбивці. Я не знаю, за що, я не знаю, хто посилає їх, але я знаю, що навіть під час війни вони не заспокояться. Можливо, наступний убивця вже десь поблизу. Я прошу вас, Іване Карповичу, допоможіть!

— Чим?

— Розплутайте цю історію! Скажіть мені, хто і за що хоче вбити мене і як від цього врятуватися? — Він скривився і заплакав. Видно було, що хлопець на межі нервового виснаження. — Іване Карповичу, ви чули про щось таке?

— Ні, — чесно відповів я. — Це якась дивина.

— Але ви вірите мені? Вірите, що я не брешу, не вигадую? —