Читати книгу - "Тінь, що крадеться, Джонатан Страуд"

Джордж неохоче відірвався від шахівниці:

— Я дуже радий, що Кіпс такий щасливий. Та краще б він мовчав та дихав, як раніше. Ніч попереду довга...

Кіпс тим часом знову закрутився біля вікна:

— Ого. який жах! Отам, біля вогнища! Кощава тварюка з вишкіреними зубами...

— Це. до речі, мій дідусь, — обізвався з гідністю Денні Скіннер. — А він, дозвольте нагадати вам, ще живий.

— О. справді... Щось я трохи захопився... — скинувши окуляри. Кіпс поглянув на годинник. — Слухай-но Локвуде, а чого ми ждемо? Вже скоро пів на одинадцяту. Пора вирушати.

Локвуд сів. позіхнув і сказав:

—Твоя правда. Пора вирушати. Діємо так, як домовились. Працюємо двома командами, дві години, а потім зустрічаємося тут — переконатись, чи все у всіх гаразд. Ми з Кіпсом розпочнемо з сусідніх будинків — розберемося з парочкою Спектрів. Решта — на луку. Підводься, Джордже, все одно тобі мат через два ходи! Закляте село чекає нас! Ворушися!

Тільки-но ми відійшли від кволих вогників готелю, як нас обступила така пітьма, яка буває лише на селі. Навіть місяць заховався за хмари. Над лукою, як щойно описував Кіпс, подекуди мерехтіли плями потойбічного світла. Коротко попрощавшись із нами, Локвуд із Кіпсом майнули в темний провулок, а ми з Джорджем та Голлі, підхопивши рюкзаки, подалися на луку. Ланцюги я вирішила з собою не брати, щоб залізо не заважало моєму Слухові. І я не помилилась, бо вже невдовзі почула легенький шум. Він був ледве-ледве помітний — ніби десь далеко гув трансформатор. Я поглянула на небо, на темний гай... Звідки лине цей шум? Незрозуміло... Отут би й став мені в пригоді мій череп! Я знову відчула, як мені хочеться повернути його.

— Гаразд, — заговорив Джордж. — Я добре читаю мапу, але командиром нехай краще буде хтось із вас — чи Люсі, чи ІЬллі. Віддавайте накази, приймайте рішення на свій розсуд. Залишаю все це вам.

Запала тиша.

— Не знаю, — нарешті почала я. — ІЬллі, чому б тобі...

—Люсі, чому б тобі... — водночас зі мною промовила ГЬллі.

Ми знову замовкли.

— Ні, тільки не я, — заперечив Джордж. — Я не вмію блискавично міркувати, — бурмочучи щось собі під ніс, він удав, ніби розглядає ману, світячи на неї ліхтариком.

— Ось що я запропоную, — сказала ГЬллі. — Першу годину командуватимеш ти, Люсі, а другу, якщо ти захочеш, — я. Ти будеш перша, бо ти досвідченіша за мене.

— Гйразд, — відповіла я. — Згодна. Дякую, ГЬллі, ти чудово це придумала. — Поправивши пояс, я спитала в Джорджа: — Ану, що там перше в нашому списку?

— Моторошна чорна хмара над травою. Саме поблизу того місця, де ми зараз стоїмо.

Наша дорога, прокладена заздалегідь на малі, мала проходити всіма місцями, де селяни бачили привидів. Першим пунктом була темна хмара біля пагорба, на якому стояла колись шибениця. Якщо то був привид повішеного пекаря, що торгував пирогами з гнилим м’ясом, то за стільки років він мав обернутись на Темний Спектр—розпливчасту масу, що простягає в усі боки тоненькі вусики ектоплазми.

Ми обережно підійшли до пагорба.

— Що ж, — зауважила я, — шибеницю вони спалили, а от місце кари, радше за все, не запечатали. Пропоную зробити це за допомогою солі й заліза. Згодні?

І Джордж, і ГЬллі погодилися зі мною. Майданчик, на якому стояла шибениця, виявився невеличкий, тож із першим своїм завданням ми впоралися швидко. ІЬллі спробувала відвернути увагу ГЬстя: спочатку він ледве ворушився, та врешті навіть спробував напасти на неї. Поки ІЬллі відбивала цей напад своєю рапірою, ми з Джорджем густо засипали пагорб сіллю й залізними стружками. Відразу після цього привид зблід, закрутився і. нарешті, пролився в траву доіцем чорних крапель, які туч-таки зникни.

Я витерла рукавом спітніле чоло:

— Чудова робота. ГЬллі. Радаю, що цього ГЬстя можна викреслити з нашого списку. Влітку тут знову можна буде гуляти й танцювати. Що далі?

Наступною виявилась та сама Примара, яку Кіпс помітив над містком. Йому ми теж дали раду швидко й легко. З Каменярем серед луки й Причаєним на автобусній зупинці ми з ГЬллі також упорались за кілька хвилин.

Джордж захихотів:

— Ви. дівчата, ласуєте цими привидами, як тортиком... ГЬразд. тепер моя черга. Хто там у нас наступний? — він продивився малу й нотатки. — Так... Тінь літньої жінки, яку бачили в дворі одного з будинків на Стрілці. ГЬдаю, з цією бабцею я зможу розібратись і сам. Ходімо, погляньмо, чи на місці вона?

Як я вже згадувала, Стрілкою тут називали ряд будинків біля дальнього кінця луки. Похід туди не забрав у нас багато часу. Крізь хвіртку в живоплоті ми вийшли на темну вуличку, де у вікнах ледь-ледь мерехтіли вогники.

Огорожі щільно оточували будинки. Дерева над нами розтинали небо своїм чорним гіллям. Ідучи Стрілкою, ми скуп-чились щільніше: довкола було не дуже затишно.

— Той будинок стоїть трохи віддалік, — прошепотів Джордж. — Зараз ми його побачимо... — Зненацька він зупинився. — Овва! А це хто такий?

Серед темної вулиці стояла бліда постать, спину якої освітлювало примарне полум’я неіснуючої свічки. Обличчя ховалось під довгими пасмами волосся, голова була схилена вперед, плечі сумно опустились, ближча до нас рука немічно висіла вздовж тіла, проте її пальці стислись у міцний білий кулак.

Ми зупинились. Привид так само стояв і не ворушився.

— Нічна сорочка... — прошепотіла Голлі. — Це недобрий знак...

— Це, здається, дівчина, — так само пошепки відповів Джордж. —Ноги в неї молоді, не старечі. Ні, ви не думайте, що я такий уже знавець старечих ніг. У мене інші захоплення...

І Цо ж це за ГЬстя, звідки вона тут узялась?

— Обережно, — попередила я. — Вона заворушилась.

Коїцаві ноги зачовгали по брудному путівцю. Залопотіла брудна нічна сорочка, й постать обернулась. Нас відразу обдало струменем пронизливого нічного холоду. Ми тісніше присунулись одне до одного.

— ГЬсті завжди обертаються проти годинникової стрілки, — здушеним голосом промовив Джордж. — Чули про це? А за годинниковою стрілкою — ніколи. Це доконаний факт...

— Чудово, Джордже, — відповіла я. — А тепер помовч із хвилину. Рапіри напоготові! Я спробую поговорити з