Читати книгу - "Заблудлий, Джейн Гарпер"

— Ільзо, та все гаразд. Це вже не має значення.

— Ні, послухай мене. Я могла б здогадатися. Неважко було дотумкати. Але я була сама-одна в чужому містечку. Не мала друзів. Не знаю, на що саме я сподівалася з тобою, та коли ти зник... — вона не договорила, і Нейтан відчув знайомий болючий укол через проґавлену можливість. Ільза зітхнула. — Я жаліла себе, аж тут з’явився Кемерон. Він був уродливий і такий чарівливий, — сказала вона так, наче це недолік. — Сміявся з моїх жартів. Мені це лестило, мабуть. Мною ніколи не цікавився ніхто такий, як він. І я була зовсім юна й дурна.

— Ага, ну, — мовив Нейтан, — я тебе розумію. Я був уже навіть не такий і юний, коли все перепаскудив, тож не маю виправдання.

Він побачив у темряві, які зблиснула швидка усмішка. Сходинка тихо рипнула. Нейтан не бачив, як ворухнулася Ільза, та зненацька відчув, що вона опинилася трішки ближче.

— Кемерон казав, що кохає мене. А далі я завагітніла, і ми побралися, а десять років по тому ось із чим я лишилася. Просто іноді я стою на цій веранді, дивлюсь удалечінь і думаю... — голос її був зовсім тихий. — Як би все могло бути, якби я не була тоді такою юною і дурною. Якби я одну-дві речі зробила по-іншому.

— Я теж про це повсякчас думаю.

— Правда?

— Щодня.

У темряві її рука опинилася всього за кілька дюймів від його руки. Нейтан відчував, як поколює пучки пальців, які торкаються запорошеного ґанку.

— Ільзо, — тихо вимовив він її ім’я.

Сходинка знову рипнула. Точно трішки ближче. Ільзине вимите вологе волосся пахло океаном.

— Ільзо, я хотів сказати...

— Нейтане, — тихо промовила вона, — чесно, все гаразд.

— Ні. Будь ласка...

— Усе гаразд, правда.

— Вибач, мені прикро.

— Знаю, — вона кінчиками пальців провела по його пальцях.

— Я не раз і не двічі приїздив, щоб побачитися з тобою. Мені було соромно за те, як я вчинив. І я боявся того, що ти можеш сказати, але слід було мені виявити наполегливість. Мені дуже хотілося поговорити з тобою, — вихоплювалися в нього слова, перечіплюючись одне через одне від полегшення, що їх нарешті вимовляють. — Я понад усе шкодую...

— Не треба.

— Але я шкодую. Мені прикро, що я не сказав тобі цього, коли ще мав змогу. І якщо я скривдив тебе...

Її очі блищали в темряві, й він відчував тепло її пальців на своїй руці.

— Мені шкода багато через що. Як по правді, то через усе. І шкода себе. За те, що ти була просто переді мною, а я отак відпустив тебе. Змарнував свій шанс.

Її голос прозвучав зовсім близько.

— Це все було давним-давно.

— Знаю, але я хотів тобі це сказати з того самого часу.

— І ти десять років чекав, щоб мені це сказати?

— Так.

— Нейтане...

Він відчув на вустах її м’який подих.

— А тепер чого ти чекаєш?

Нейтан нахилився ближче.

Розділ 34

Вони відірвалися одне від одного, щоб хапнути повітря, напівстоячи-напівспотикаючись на темних сходах, і Нейтан відчув, як Ільза тягне його в сонний будинок. Його рука міцно стискала її руку, а в голові все стрибало й скакало вперед — сходами нагору, попри Нейтанів спальний мішок на канапі, далі в її кімнату — в Кемеронову кімнату, — і Нейтан відчув, як вони обоє водночас завагалися.

— Стривай. Не тут, — сказав він їй у волосся.

— Тоді де? — прошепотіла вона.

— Сюди.

Взявши її за руку, він швидко, наскільки дозволяла темрява, рушив за ріг будинку, до під’їзної доріжки, і зненацька вони повернулися на десять років назад, і він, притискаючи її до свого бездоріжника, відчував її гарячі й солодкі вуста на своїх вустах, а її руки вовтузилися з його поясом. Нейтан рвонув задні дверцята машини, відсунув припаси й розстелив на підлозі ковдру.

Коли вони лягали, рипнула підвіска, і Нейтан чув їхнє дихання, а у вікна світив місяць. Ільза потягнулася до нього, і він відчув, як спадає тягар років, і вперше за такий довгий час, що вже й не згадати, зміг дихати на повні груди. Вона була тепла й надійна, і зненацька його затопили спогади про те, як він почувався тієї ночі, лежачи поруч з нею, коли попереду було багато років і багато варіантів вибору, поки що не зробленого. І він відчув, що цієї миті — вперше в житті — опинився саме там, де й має бути: під нічним небом, на якому палають гарячі та яскраві різдвяні зірки, він обіймає Ільзу. Здавалося, так і має бути. Здавалося, це другий шанс.

Згодом вони лежали біч-о-біч у темно-синьому досвітку різдвяного ранку. У відчинені дверцята машини влітав теплий бриз, а вони спостерігали, як велетенське небо робить звичний нічний оберт. Довгий час ні він, ні вона не говорили.

— Я не вірю, що Софі зламала руку, впавши з коня, — прошепотіла Ільза. Вона досі не відривала очей від зірок.

— Не віриш?

— Це Кемерон зробив. Я впевнена, — мовила Ільза. Вони не дивилися одне на одного. — Сам налякався. Це читалося на його обличчі.

Нейтан і далі дивився в небо.

— Коли це сталося, він єдиний був у стайні разом із Софі, — підвелася Ільза на лікті, обернувшись до нього обличчям. — Вона лінується чистити стійла й того разу не зробила цього добре. А Кем цілий день був геть не в гуморі. Гірше, ніж зазвичай. Я й не знала, що він з нею наодинці, в іншому разі я б... — вона не договорила. — Сама не знаю. Словом, вони повернулися в будинок: Софі ревіла, а Кемерон розповів казочку про те, як її скинула кобила. Гадаю, і таке могло статися. Але вона добре їздить і вміє падати. І Кемерон сам себе виказав. Я ж бачила. Він сам злякався, що зайшов задалеко.

Нейтан досі мовчав, просто дивився на нескінченні зорі.

— Це правда, — сказала Ільза. — Чесно.

Він повільно простягнув долоню й накрив нею її руку.

— Я тобі вірю. Просто... — Нейтан подумав про братів і про себе. Про тата і