Читати книгу - "Ясон, Дзюбенко Вікторія-Магдалена"

Захотілось свободи. Мені б зараз крила і межа лиш небо. 

У відповідь на моє бажання тіло спершу пішло трішки вниз, музика застигла, а тоді пружиною підлетіло в повітря, і вибухнула. Він відпустив руки, менш ніж на мить, та я відчула волю кожною клітиною. Твердість повернулась на талію і стопи обережно торкнулись землі. 

Останній акорд, наступного дотику до струн не буде. 

Тихий гул в моїй голові розходиться приємною вібрацією по тілу. Наскільки стресово, настільки несподівано приємно це виявилось. Ярій обхопив мою долоню і граційно, як це роблять дужі мустанги прерій, схилив голову. 

Ідилію, розкотом грому, розірвав гучний стук в долоні. Рефлекторно я спробувала обернутись, але він не випустив ні моїх рук, ні погляд. “Не треба!”, я застигла.

-Молодці діти, дуже гарно, - ніжний, не камінь, не холод, щось.. не розумію, що в його очах, що у нього в голові. Врятував раз, чому б мав зараз робити щось інше? Довіряй. - Я вами задоволений. - здалось ці слова прозвучали прямо у мене за спиною, прямо над вухом. Галюцинації? 

Ярій відвів погляд і моментально повернувся до свого звичного холоду та жорсткості. - “Чонани”, ми на вас чекатимемо.. і без запізнень. - я покрилась гусячою шкірою. Жах і злоба холодом огорнули тіло й зникли, наче їх і не було. 

Розгублена, я не одразу зрозуміла, що залишилась стояти одна. 

-Вибач Віта, - трохи сонна, до мене підійшла Мія, - ми не очікували, що хтось зі старших прийде… такого ніколи не було. - ступор пройшов, Август! 

В розвороті мені не одразу вдалось зорієнтуватись куди іти. Дехто з пар досі разом. Дан викликаючи й без найменшого сорому цілує Руслану. О Боже, але зараз не до цього. Можливо у них в родині це нормально. Бракувало ще на таке відволікатись. 

Погляд відшукав Ярія. Чекай, я ж зовсім не його хотіла. Ой, точно… дурепа. Ярій присів на коліно і в руках тримає щиколотку Августа. Він же лікар. Схвильований, чи то краще сказати незадоволений Мирослав, також біля них. Ось і мені туди. У відповідь на мій погляд Август підняв очі.

-Сиди й не рухайся, - легким натиском руки на травмовану ногу Ярій змусив його залишитись на місці. 

-Якого біса? - добре, що вони на відстані буквально двох кроків і немає потреби кричати.

Не сваріться, будь ласка! - я сіла на землю й опинилась поруч з Ярієм. Не зовсім так було в плані, але вже як є. -  Як твоя нога?

-Розтягнення, якщо не розрив.

-То хіба твоя нога? - він з піднятими бровами перевів на мене погляд.

-Я вже казав тобі, що вона мені дуже подобається? - Миро хлопнув Августа по плечу. 

-Все гаразд, не хвилюйся Віта. На мені заживає як на псові, доба і я ходитиму. - я полегшено видихнула.

-Миро, йому треба допомогти дійти до дому.

-Відведу.

-У нас є аптечка, я подивлюсь, що можна з цим зробити. - встав і пішов в сторону дому. Нічого не сказавши, навіть не подивися на мене. - Я чекатиму в гостьовій. - він… що я йому зробила? Так сильно тягне подякувати. І з такою ж силою неприязнь відштовхує. 

Знаєш, я з тих людей, які зазвичай не думають, що говорять. Я люблю правду і байдуже на прийняті норми, але зараз не про мене… Так багато хочеться йому сказати, так багато спитати й так незручно вимовити хоч би слово.

-Давай руку, я тобі допоможу дійти до дому.

-Це дрібниці, Ярій як завжди. Не маленький, ти ще запропонуй мене на руках понести. - ну для чого так противитись Миро? Що ти хочеш всім… ось що, не всім. Ти хочеш щось собі довести. 

Він піднявся на здоровій нозі й впевнено тілом, але ж я бачу по очах, в очікуванні болі, зробив крок вперед. Підкосився, і як би не швидка реакція Миро хапати, а моя сходити з дороги, то Август котився б галявиною вниз до дверей будинку. 

-Якщо потрібно, то понесу, сам же знаєш. - нарешті спокій. Август усміхнувся, переніс вагу на брата і вони пішли вдвох. - Бачиш, не все так складно. 

Я огледілась навколо. Звісно, у мене всього декілька митей, моє місце біля нього, як мінімум я його гість, але ж цікавість, її не легко подолати. 

Частина людей встигли розбрестись, молодші всілись на траву і щось грають, Дан з Руслею взагалі зникли. Дим розсіявся, чи його не було? До речі, бубна також не виявилось ні в руках, ні біля Августа. Мені однозначно не могло все намаритись, я ж не хвора на голову. 

-Я зібрала залишки їжі, ідемо за братом? - Мія присіла до мене на коліна і я усвідомила, що так і продовжую сидіти на траві. 

-Звісно, так, я… пробувала розгледіти де всі. - пояснення занадто недоречне, але й вигадувати не дуже б хотілось. 

-Я не знала, чесно.. - вона відвернула обличчя вбік, - такого раніше не було, як би я знала… треба було слухатись… 

-Мія, не сталось нічого такого, через що вартує засмучуватись. - перед очима виникли силуети вовчої морди, жахаючий холод і туман. Я струсила головою. Не зараз, потім будемо над цим думати. - Август дорослий чоловік, він же мав чимось думати, коли їхав сюди .. і коли брав мене з собою. - твердження, яке я вперше наважилась сказати вголос. Мене це не мучає, але все ж. Для чого, якщо я лише змушую тебе турбуватись, оглядатись і оберігати. Для чого ти мене привіз. 

Як дощ серед ясного неба я зрозуміла, що ставлю не правильне питання. Для чого я тобі - ось що я хочу дізнатись. 

-Ти не… злякалась? Тобі не хочеться тут і зараз кинутись в дорогу, бігти як найдалі від нашої ненормальної родини? - ого, неочікувано. - Ти знаєш, мені.. кожному з нас, завжди було складно заводити друзів. Ми дружні з братами чи сестрами, ми тримаємось разом, бо більшість спроб завершуються поразками. - дивний у вас вияв дружності, судячи з моїх спостережень.