Читати книгу - "Опанувати Елементи, NikaLerina"

Ми вже вилікували десятьох заражених — найкритичніші випадки було ліквідовано без шкоди людям. І щоразу, коли вдавалося витягти це зловісне зерно, я відчувала полегшення, та разом з ним наростальне виснаження. Сьогодні мені довелося злитися з Емером та Рубером: перший відповідав за зцілення, а Руб додавав мені витривалості та забезпечував насичення тіла енергією, щоб я могла лікувати майже безперервно.

— Каті, може, перепочинеш? — стурбовано та напевно вже вчетверте запитав схвильований голос в голові.

— Ні, Емере, усе добре, — запевнила я, також подумки, продовжуючи йти коридором. — Давайте продовжимо, бо ще стільки людей...

Я не могла нічого сказати: Величні дозволили нам множинне злиття лише раз на тиждень, кожен раз із різними елементами, щоб дати можливість Вартовим відновитися. Я не могла сказати їм про цей суворий дозвіл та обмеження до нього, про те, що вони можуть... можуть померти, якщо знову з’єднатися разом необережно. Тож єдине, що залишається, — якнайшвидше урятувати якомога більше заражених, доки маю цю силу сьогодні.

Натомість просто промовчала, сподіваючись, що вони більше не будуть наполягати на відпочинку, ще не час. У тілі ниє кожен м’яз, голова здається розпеченою від постійного напруження, адже з ранку ми витягаємо зерна безперервно, а вже на вулиці сутеніє.

— Ти точно в порядку? — перепитав Рубер, від нього точно нічого не приховати. — Ледь на ногах стоїш.

— Все чудово!

Здається скоро зомлію... але.

Повернулася до виходу з кімнати, де щойно вилікували чергового чоловіка, і зібравши сили, озирнулася на групку стривожених охоронців, які допомагали виводити тих, хто вже одужав, в кімнату здорових .

— Ведіть до наступного, — твердо мовила я, намагаючись не видати, що сил у мене майже не залишилося.

У повітрі стояв терпкий запах поту, ліків і страху, але також з’являвся тихий відголос полегшення: ті, хто бачив наші успіхи, починали вірити у свій порятунок. Мені хотілося усміхнутися, але лице не слухалося, надто виснажене болем.

— Каті... будь ласка, обережніше... — долинув до мене голос Емера.

— Усе зараз на тобі тримається, не ризикуй сильно, — додав Рубер, чиє відчуття сили теж пульсувало всередині мене, примножуючи мої можливості.

Я зітхнула, відповідаючи подумки обом відразу:

— Поки є хоч краплина сил, я не відступлю... ви ж знаєте що на кону.

З цими словами відчула, як із глибини мого нутра спалахнула маленька, але вперта іскорка — поєднання їхньої енергії, що досі мене тримала на ногах. Так, голова розривається від болю, та попереду ще стільки тих, кого треба врятувати... Сподіваюся, до опівночі я сама не впаду знесилено десь серед коридору.

Крокуючи в наступну палату, я  може  вперше зосередилася не лише на хворих, а й на відчутті зв’язку з Вартовими у своїй свідомості. Адже часом з’являються уривки спогадів про погрозу Величних: “Повільна смерть...” Але нічого не скажу їм про це. Не зараз. Не коли від нашої сили залежить доля стількох людей.

— Гаразд, ідемо далі, — видихнула я, стискуючи кулаки. Десь глибоко всередині я чула, як Рубер та Емер несхвально буркочуть, відчуваючи моє виснаження.

“Ще хоч декілька... Я встигну врятувати їх...” — повторювала я, мов заклинання, витираючи піт із чола й вирушаючи до наступного смертельно небезпечного пацієнта.

Із кожним кроком болісні відлуння слів Величних дзвеніли гірко в голові: не уникнути наслідків...

Я увійшла до наступної кімнати, намагаючись тримати спину прямою і виглядати впевненою, хоч у голові, здавалось, калатали молотки. Усередині лежала жінка років сорока — дуже бліда, з ледь помітним диханням, а на шиї темнішали видимі сліди пробудженого зерна. Біля ліжка схилився її чоловік, тримаючи холодну руку дружини, і підвів на мене заплаканий погляд.

— Допоможіть, — видихнув він. — Вона не говорить уже дві доби...

Я нічого не відповіла вголос, лише зосередилась, торкнувшись краєм долоні до її грудей.  Здавалося, час сповільнився: напівпітьма, шелест дихання, нервові кроки чоловіка, що озивався до мене то благанням, то схлипуванням.

Я схилилася трохи нижче, відчуваючи знайомий уже пекучий погляд темряви, коли торкаюся глибин зерна в її організмі. “Боже, вона ледь дихає...” — встигла подумати й одразу ж наклала долоню, спрямовуючи енергію лікування.

— Швидше, Каті, інакше їй не вистачить сил.

Я відчула, як зелений відблиск його енергії проривається крізь мої думки, формуючи теплий потік. І за мить я побачила їх: чорні корені вросли аж у серцевий м’яз, обплели судини та вже не давали крові повноцінно циркулювати.

Почала обрізати нитки одне за одним, відчуваючи, як Рубер додає мені фізичної стійкості: я вже не тремтіла так, як до цього. За кілька секунд жінка судомно сіпнулася, голосно вдихнувши. Її тіло затрусилося в конвульсіях, і чоловік зойкнув.

— Тихіше, все під контролем, — прошепотіла я, сама ж заливаючись потом від напруги.

Одним фінальним поштовхом я витіснила залишки зерна, що зникло в повітрі, розсипавшись чорним попелом. Вона різко видихнула й, здається, коротко застогнала; на щоках з’явився легкий рум’янець.