Читати книгу - "Відьмак. Час Погорди"

Родерік де Новембр. Історія світу, том ІІ

Розділ 7

— Ади на ї. Сонцем спалена, покалічена, запилена. Усе ще п’є, гиби губка, а голодна така — що страх. Кажу вам, зі сходу вна причалапала. Крізь Корат перейшла. Пательнею.

— Баїш! На Пательні ніц не виживе. Вна із заходу йшла, від гір, річищем Сухака. Єлі по краю вна Пательню зачепила, але й того було доста. Як ми знайшли ї — то впала вже й без духу лежала.

— На заході пустеля також милями тягне си. Тож звідки вна йшла?

— Не йшла, а їхала. Хтозна, як здалеку. Біля неї сліди копит були. Мусив кінь ї у Сухаку скинути, тому вна оббита, у синцях.

— Чом вна така для Нільфгарду важлива, ото мие цікаво? Гий нас префект у пошуки послав, метикувалем, може, якась цна шляхетка згубилася. А ця? Звичайна бриднуля, помело подерте, а до того ж німота очманіла. Ото не знаю, Скиглику, чи ту що тре’ знайшлисме…

— Вна то. Й аж ніяк не є звичною. Звичну неживою знайшли бих.

— Та небагато ся їй залишало. Виходить, дощ ї врятував. Зараза, та май старші діди дощу на Пательні не пам’ятають. Хмари Корат завжди оминають… Навіть як у долинах дощить, тамко ані крапелька не спаде!

— Ади на неї, як хльоцає. Гейби тиждень у роті ніц не мала… Гей ти, шелепа! Чи солонинка смакує? Хлібець сухий?

— По ельфійську питай. Або по нільфгардську. Вона людську не розуміє. То ельфій послід якийсь…

— То дуринда, недоїда. Як я ї вранці на коня саджав, то наче саджав ляльку дерев’яну.

— Та чи очей не маєте, — блиснув зубами той, кого називали Скигликом, потужний і лисуватий. — Що ви за Хвати такі, кедь у ї не розібрали си ще! Ані глупа вна, ані немовна. Удає токмо. Ото дивна й хитра пташина.

— А чом вна для Нільфгарду важна така? Нагороду си обіцяли, патрулів повсюду нагнали… Чом?

— Того не вєм. Айбо якщо бих ї добряче розпитати… Канчуком — та по спині… Ха! Бачки, гий вна на мене глянула? Все вна розуміє, слухає уважненько. Гей, дівко! Я — Скиглик, слідопит, що ся Хватом зве. А ото, глянь-но сюди, ото нагайка, що ся канчуком зве! Мила тобі шкіра на спині? То кажи відразу…

— Досить! Мовчати!

Гучний, різкий наказ, що не передбачував навіть тіні опору, пролунав від другого вогнища, біля якого сидів рицар зі своїм зброєносцем.

— Нудитеся, Хвати? — грізно запитав рицар. — То гайда до роботи! Коней спорядіть! Обладунок та зброю мою почистіть! До лісу по дрова! А до дівчини — зась! Зрозуміли, хами?

— Айно, шляхетний пане Сверсе, — буркнув Скиглик.

Його товариші похнюпилися.

— До роботи! Виконувати наказ!

Хвати узялися до діла.

— Доля нас покарала отим засранцем, — забурмотів один. — Те, що префект акурат його над нами поставив, лицаря йоханого…

— Важний, — стиха буркнув другий, розглядаючись тихцем. — А це ж бо саме ми, Хвати, дівку імили… Через наш нюх до річища Сухака поїхалисме.

— Аги. Наша заслуга, а вельможний форсу візьме, а нам ачей грошик малий крапне… Флорена під ноги жбурне: тримай, Хвате, та дякуй за ласку панську…

— Писки стуліть, — просичав Скиглик, — бо ще почує…

Цірі залишилася біля вогнища сама. Рицар і зброєносець дивилися на неї допитливо, але не озивалися.

Рицар був чоловіком у віці, але — моцним, із суворим, позначеним шрамами обличчям. Під час їзди він завжди мав на голові шолом із пташиними крилами, але не були це крила, які Цірі бачила в сонних кошмарах і потім, на острові Танедд. Не був то Чорний Рицар із Цінтри. Але був то рицар нільфгардський. Коли віддавав він накази, то говорив загальною добре, але із помітним акцентом, схожим на акцент ельфів. Зі зброєносцем же своїм, хлопцем, ненабагато старшим за Цірі, розмовляв він мовою, близькою до Старшої Мови, але менш співучою, твердою. Мусила то бути нільфгардська. Цірі, яка добре знала Старшу Мову, більшість слів розуміла. Але не видавала себе. На першому постої, скраю пустелі, яку звали Пательнею чи Коратом, нільфгардський рицар і його зброєносець засипали її питаннями. Тоді вона не відповідала, бо була байдужою і приголомшеною, напівпритомною. Через кілька днів їзди, коли вони вийшли із кам’янистих ярів і з’їхали вниз, у зелені долини, Цірі опритомніла, почала нарешті помічати світ навколо й сяк-так реагувати. Але й далі не відповідала на питання, тож рицар взагалі припинив до неї озиватися. Здавалося, не звертав він на неї уваги. Займалися нею лише драби, які наказували звати себе Хватами. Ті також намагалися її розпитувати. Були агресивними.

Але нільфгардець у крилатому шоломі швидко вгамував їх. Було ясно й очевидно, хто тут пан, а хто слуга.

Цірі удавала дурнувату німу, але вуха нашорошувала. Потроху починала розуміти свою ситуацію. Вона потрапила в лабети Нільфгарду. Нільфгард шукав її і знайшов, відслідкувавши, напевне, шлях, яким відіслав її хаотичний телепорт у Тор Лара. Те, що не вдалося Йеннефер, те, що не вдалося Ґеральту, вдалося крилатому рицарю і слідопитам Хватам.

Що сталося на Танедді із Йеннефер та Ґеральтом? Де була вона? Мала найгірші підозри. Хвати й їхній ватажок, Скиглик, говорили простецькою, грубою версією загальної, але без нільфгардського акценту. Хвати були звичайними людьми, але служили рицарю з Нільфгарду. Хватів утішала думка про нагороду, яку за знайдення Цірі заплатить їм префект. У флоренах.

Єдиними краями, де обіговою монетою був флорен, а люди служили нільфгардцям, були імперські Провінції на далекому Півдні, що управлялися префектом.

Наступного дня, на постої над берегом струмка, Цірі почала задумуватися над можливістю втечі. Магія могла їй допомогти. Вона обережно спробувала найпростіше закляття, легенького телекінезу. Але побоювання її справдилися. Не мала в собі навіть крихти чародійської енергії. Після нерозсудливої забавки з вогнем магічні здібності повністю її полишили.

Вона знову стала байдужою. До всього. Замкнулася в собі й поринула в апатію. Надовго.

До дня, коли дорогу на вересових полях заступив їм Блакитний Рицар.

— Йой, — буркнув Скиглик, дивлячись на кінних, що загородили їм шлях. — Біда буде. Оде Варнхагени з форту Сарда…

Кінні наблизилися. На чолі, на могутньому сивкові, їхав гігант у воронованому, поблискуючому блакиттю