Читати книгу - "Твоя перша остання брехня"

Зрештою, у цьому і була Майїна ідея — показати всьому світу правду в режимі реального часу. Просто ніхто не чекав на таке закінчення.

На вбивство просто у всіх на очах.

Двері ліфту відчиняються.

— Після тебе, — кажу я Ейлін.

— Дякую, Шейне.

Я йду за нею коридором, досі накульгуючи через нове коліно, і відчуваю, як переповнюється моє серце. Визнаю, з віком я стаю емоційнішим. Тепер я частіше плачу в хороші моменти.

Коли я завертаю за ріг і входжу до лікарняної палати, перший, кого я бачу, — Деніел Вокер. Йому зараз тридцять дев’ять років, він шести футів і чотирьох дюймів[52] зростом. Працює трьома поверхами вище, у радіології. Поряд із ним — його сестра, Алекса. Їй зараз тридцять сім, у неї є дитина. Алекса займається цифровим дизайном, хоча я не дуже розумію, що це таке.

Обоє вітають мене обіймами та поцілунками.

Едді теж там, і його дружина, Селіна. Едді залишався вдівцем майже десять років, доки не одружився вдруге. Селіна чудова жінка, я радий, що Едді знайшов своє щастя після Клер. Ми потискаємо один одному руки й робимо такий чоловічий жест, напівобійми.

Тоді я дивлюся на ліжко, де Лілі тримає свою новонароджену дівчинку.

Ка-бум. Серце вибухає в мене в грудях.

Не знаю, чи пішла б Майя тієї ночі до Буркеттів, знаючи, що помре. Вона залишила зброю в машині. Хтось каже, що вона так зробила, щоб Буркетти не могли проголосити це самозахистом. Можливо. Майя залишила мені листа, якого написала в ніч перед смертю. Едді також отримав свого листа. Вона хотіла, щоб він виховував Лілі, якщо з нею станеться біда. І Едді це виконав просто чудово. Майя писала про сподівання, що Деніел з Алексою стануть хорошими братом та сестрою для її дочки. Вони і були такими, і навіть більше. Я мав стати хрещеним батьком Лілі, Ейлін — хрещеною матір’ю. Майя хотіла, щоб ми лишились у її житті. Так ми з Ейлін і зробили, але не думаю, що Лілі надто потребувала нас, маючи Едді, Деніела, Алексу, а потім і Селіну.

Я залишився і досі залишаюся, бо люблю Лілі з тією силою, яку чоловік зазвичай зберігає для власних дітей. І, можливо, є ще одна причина. Лілі подібна на свою матір. Вона схожа на свою матір. Вона діє так, як ії матір. Бути поряд із нею, робити щось для неї, зрозумійте мене, це єдиний спосіб утримати Майю зі мною. Можливо, це егоїстично, не знаю. Але я сумую за Майєю. Іноді, коли я відвозив Лілі додому після бейсболу чи кінотеатру, я почувався так, наче поспішаю кудись, щоб розповісти Майї про наш день і запевнити її, що в Лілі все добре.

Смішно, так?

Лілі подивилася на мене з ліжка й посміхнулася. Це посмішка її матері, хоча я рідко бачив її такою радісною.

— Дивися, Шейне!

Лілі не пам’ятає своєї матері. Це мене вбиває.

— Ти молодець, мала, — сказав я.

Люди говорять про злочини Майї, звісно ж. Вона справді вбила цивільних. Вона справді стратила чоловіка, хоч і мала виправдання. Якби вона вижила, то опинилася б у в’язниці. Щодо цього немає сумнівів. То, може, вона обрала смерть радше, ніж життя в тюрмі. Може, вона обрала беззаперечне падіння Буркеттів і свою відсутність у житті дочки радше, ніж гниття в камері. Я вже не знаю.

Але Майя повідомила мені, що ніколи не почувалася винною через свій вчинок на службі. Щодо цього я теж не певен. Ті страхітливі флешбеки розривали її щоночі. Тих, кого не мучить каяття, не переслідують їхні ж учинки, чи не так?

Вона була хорошою людиною. Байдуже, що говорять інші.

Едді якось сказав, що іноді в нього було таке відчуття, що смерть була частиною Майї, переслідувала її. Доволі дивний вираз. Але я, здається, розумію його. Після того, що було в Іраку, Майя не могла заглушити голоси. Смерть залишилася з нею. Вона намагалася бігти вперед, але смерть плескала її по плечу. Вона не полишала її. Гадаю, Майя це бачила. Гадаю, більше за все вона хотіла, щоб смерть не переслідувала Лілі.

Майя не лишила листа, який Лілі мала б відкрити в певному віці — нічого такого. Вона не сказала Едді, як її виховувати, не сказала, чому обрала для цього саме його. Вона просто знала. Знала, що він — правильний вибір. Так воно і було. Багато років тому Едді поцікавився, що, як на мене, варто розповісти Лілі про її біологічних батьків і коли. Жоден із нас і гадки не мав. Майя часто казала, що інструкцій до дітей не видають. Вона дозволила нам вибирати. Вона вірила, що ми зробимо для Лілі щонайкраще, коли прийде час.

Зрештою, коли Лілі вже достатньо доросла, щоб зрозуміти, ми їй розповіли.

Вирішили, що огидна правда краща за яскраву брехню.

Дін Ванек, чоловік Лілі, влітає до кімнати й цілує дружину.

— Привіт, Шейне.

— Вітаю, Діне.

— Дякую.

Дін військовий. Упевнений, Майї це сподобалося б. Щаслива пара сидить на ліжку й милується своїм дитям, як годиться молодим батькам. Я дивлюся на Едді. У нього сльози в очах. Я киваю.

— Дідусь, — кажу йому.

Едді не може відповісти. Він заслужив цей момент. Він дав Лілі гарне дитинство, і я йому вдячний. Я завжди буду поряд із ним. Поряд із Деніелом та Алексою. Поряд із Лілі.

Звісно ж, Майя це знала.

— Шейне?

— Так, Лілі.

— Хочеш її потримати?

— Не знаю. Я незграба.

Лілі на це не купиться.

— Усе в тебе вийде.

Керує мною. Точнісінько, як мати.

Я підходжу до ліжка, і вона дає мені дитину, обережно кладе крихітну голівку на згин мого ліктя. Я дивлюся на неї з почуттям, близьким до благоговіння.

— Ми назвали її Майєю, — каже Лілі.

Я киваю, бо відповісти не можу.

Майя (моя Майя, стара Майя) та я, ми багато бачили, як помирають люди. Ми часто говорили про те, що мертве є мертвим. Це все, зазвичай, говорила вона. Ти помираєш. Кінець. Але зараз я в цьому не впевнений. Зараз я дивлюся й думаю, може, ми з Майєю в цьому помилялися.

Вона тут. Я це знаю.

Слова вдячності

Автор (тобто я) хоче подякувати таким людям: Ріку