Читати книгу - "Нетопир"

Вночі він прокидався — один раз, від гучного звуку, схожого на постріл. Він лежав і слухав, як іде дощ і гудуть вулиці Кінґз-Крос, а потім знову заснув. І решту ночі весь час бачив уві сні Кристину. Тільки іноді в неї було руде волосся і говорила вона шведською.

20

Комп’ютер, Дамська затока і як на ділі працює мобільний телефон

Дев'ята година.

Леб’є вперся лобом у двері, заплющив очі. Поруч чекали його вказівок двоє поліцейських у чорних бронежилетах зі зброєю напоготів. Позаду на сходах стояли Водкінс, Юн і Харрі.

— Все. — Леб’є обережно витягнув відмичку із замкової шпари.

— І пам’ятайте: якщо квартира порожня — нічого не чіпати! — шепнув Водкінс.

Ставши збоку, Леб’є відчинив двері, і поліцейські увійшли, тримаючи пістолети обома руками.

— Упевнені, що там немає сигналізації? — пошепки запитав Харрі.

— Ми перевірили всі міські охоронні служби — на цю квартиру нічого не зареєстровано, — відповів Водкінс.

— Цитьте! Що це за звук? — нашорошив вуха Юн.

Але інші нічого не почули.

— Ось тобі й годинникова бомба, — сухо сказав Водкінс.

Один з поліцейських з’явився знову:

— Чисто.

Всі полегшено зітхнули. Леб’є спробував увімкнути світло в коридорі, але вимикач не працював.

— Забавно. — Він спробував вимикач і в маленькій, проте чепурній вітальні — безрезультатно. — Пробка, напевно.

— Начхати, — відмахнувся Водкінс. — Для обшуку світла більш ніж достатньо. Харрі, береш кухню. Леб’є — ванну. Юн?

Юн підійшов до письмового столу біля вікна у вітальні, де стояв комп’ютер.

— У мене таке відчуття… — спроквола сказав він. — Леб’є, візьми-но ліхтарик, перевір пробки в коридорі.

Леб’є пішов. Невдовзі в коридорі загорілося світло, а комп’ютер увімкнувся.

— Трясця! — сказав Леб’є, повертаючись до кімнати. — На пробку було намотано дріт. Довелося його зняти. Але я прослідкував, куди він веде, — до дверей.

— Замок же електронний? Пробка була сполучена із замком так, щоб, коли двері відчиняться, вимкнулася електрика. А звук був від комп’ютера, що вимикався. — Юн натиснув на якусь клавішу. — На цій машині стоїть «Rapid resume»,[109] тож ми зможемо побачити програми, що працювали у момент вимкнення.

На екрані з’явилося синє зображення Землі, з колонок пролунало веселе вітання.

— Я й не подумав! — вигукнув Юн. — Хитрий диявол! Бачите? — Він показав значок на екрані.

— Юне, благаю, давай зараз не гаяти на це час, — сказав Водкінс.

— Сер, дозвольте на секундочку ваш мобільний? — попросив маленький китаєць і, не чекаючи відповіді, вихопив «Нокію» Водкінса. — Який тут домашній номер?

Харрі прочитав уголос напис на телефоні біля комп’ютера, Юн швидко набрав номер. Разом з дзвінком почувся писк у колонках, і значок розвернувся на весь екран.

— Тсс, — сказав Юн.

За кілька секунд почувся короткий гудок, і Юн натиснув на скидання.

Водкінс спохмурнів:

— На Бога, Юне, що ти робиш?

— Боюся, сер, що Тувумба все-таки поставив сигналізацію. І вона спрацювала.

— Поясни! — Чаша терпіння Водкінса почала переповнюватися.

— Бачите, активізувалася програма. Це звичайна програма-автовідповідач, через модем сполучена з телефоном. Перш ніж піти, Тувумба начитує в мікрофон вітання. І коли йому телефонують, спочатку лунає це вітання, а потім — гудок. Після цього можна начитати повідомлення просто на комп’ютер.

— Юне, я знаю, що таке автовідповідач. Що далі?

— Сер, коли я зараз телефонував, ви чули вітання?

— Ні…

— Бо воно не було збережене.

Водкінс нарешті додумався.

— Тобто, коли струму не стало, комп’ютер вимкнувся і запис пропав.

— Саме так, сер. — Інколи у Юна траплялися дивні реакції: зараз, наприклад, він розплився в усмішці. — Це і є сигналізація, сер.

Харрі посміхатися не хотілося:

— Виходить, варто Тувумбі тільки зателефонувати і не почути запис, як він зрозуміє, що хтось у нього побував. І здогадається, що «хтось» — це ми.

У кімнаті стало тихо.

— Він не приїде, не подзвонивши, — сказав Леб’є.

— Чорт, чорт, чорт! — вилаявся Водкінс.

— А подзвонити він може коли завгодно, — додав Харрі. — Треба виграти час. Є пропозиції?

— Ну-у… — на розтяг почав Юн. — Можна поговорити з телефонною компанією, попросити їх заблокувати телефон і залишити повідомлення про помилку.

— А якщо він зателефонує в телефонну компанію?

— Пошкодження кабелю через… е-е, дорожні роботи.

— Підозріло. А якщо він уже подзвонив сусідам? — запитав Леб’є.

— Треба заблокувати номери в усьому районі, — запропонував Харрі. — Це можливо, Водкінсе? Сер?

Водкінс почухав потилицю:

— Буде така каша! Якого…

— Час, сер!

— Дідько! Давай мобільника, Юне. Треба зв’язатися з Маккормаком. Та однаково — надовго ми їх заблокувати не зможемо, Ховлі. Треба обміркувати наступний крок. Дідько! Дідько! Дідько!

Пів на дванадцяту.

— Нічого, — здався Водкінс. — Ні-чо-го!

— Безглуздо було б чекати, що він залишить записку з координатами Бірґіти, — сказав Харрі.

Зі спальні з’явився Леб’є. І похитав головою. Те саме зробив і Юн, обстеживши горище й підвал.

Вони посідали у вітальні.

— Дивне от що, — сказав Харрі. — Якби ми обшукали свої квартири, то хоча б щось, а знайшли. Цікавий лист, заяложений порножурнал, фото давньої коханки, пляму на ковдрі — що-небудь. А цей хлопець — серійний убивця, та ми не виявили тут жодних слідів.

— Ніколи не бачив такої зразкової квартири у холостяка, — зауважив Леб’є.

— Надто зразкової, — докинув Юн. — Навіть підозріло.

— Щось ми проґавили. — Харрі звів погляд до стелі.

— Ми ж усе обшукали, — відповів Водкінс. — Якщо сліди і є, то не тут. Той, хто тут живе, тільки їсть, спить, дивиться телик, ходить у сортир і залишає повідомлення на комп’ютері.

— Правильно! — обірвав його Харрі. — Тувумба-вбивця тут не живе. Тут живе ненормально нормальний хлопець, якому нема чого боятися обшуків. А його інша іпостась? Може, у неї є інше житло: квартира, літній будинок?

— Більше на нього нічого не зареєстровано, — відповів Юн. — Ми перевірили перед тим, як їхати сюди.

Задзвонив мобільний. Говорив Маккормак. Він розмовляв з телефонною компанією. На його аргумент, що йдеться про життя людини, йому заперечили, що раптом сусідам знадобиться викликати «швидку», під питанням теж буде людське життя. Але Маккормаку вдалося, не без допомоги мера, добитися відключення телефонів до сьомої вечора.

— Тепер можна й покурити. — Леб’є дістав довгу цигарку. — Струсити попіл на занавіски й піти, натоптавши в коридорі. Вогнику не буде?

Харрі вивудив з кишені коробку сірників. Потім, уже із сигаретою в зубах, він дивився на коробку. Спершу тупо, а потім — з цікавістю.

— Знаєте, в чому перевага цієї коробки? — запитав Харрі.

Присутні сумлінно похитали головами.

— Написано, що вона