Читати книгу - "Зворотний бік світла"

— Ім’ям Сварожого кола вітаю тебе, Мальво! Ласкаво просимо в Яроворот. Я — Посолонь. А це, — кивнув з поклоном у бік пам’ятника, — наш Учитель та покровитель Яроворота Білобог. Радий, що ти успішно переправилася у наш світ. Запрошую до Храму Сонця.

Вчитель Посолонь шанобливо вклонився, припрошуючи помахом руки йти за ним. Мальва вчепилася в руку Остапа і попленталася за хлопцем.

Перед входом до Храму стояли ще дві кам’яні фігури, чоловіча та жіноча. І чоловік, і жінка вбрані в довгі аж до землі туніки, схоже, тут мода на таке, навіть у статуй. У людей на шиях висять якісь медальйони із символами-знаками. Їх Мальва вже десь бачила. Треба буде Птаху розпитати про це якось при нагоді. Їй подобалося думати, що Птаха жива, і вона гнала геть з голови інші думки.

Зайшли в Храм. Величезна простора Зала, великі круглі вікна, що впускають усередину багато сонця. Мальва аж трохи розгубилася. Погляд зачепився за великий білий камінь, що обрисами нагадував стіл, який знаходився якраз навпроти вхідних дверей. На ньому якесь начиння — горщики, гладущики, чаші. Над столом висить золота сварга. То вона співала, то її Мальва чула знадвору. Тепер знала це напевне. Ледве відвела від неї погляд, бо та вабила, притягувала. Остап тягнув її кудись убік. У Залі пахло травами, особливо любистком та м’ятою. Справа — неширокі дерев’яні сходи, що ведуть кудись нагору. Вони ж завернули вліво, пройшли вузьким коридором. Посолонь провів їх у невелику та затишну світлицю. Кімната вміщала в себе нешироке ліжко, застелене гуцульським ліжником, принаймні схожим на нього. Біля великого круглого вікна, майже на всю стіну, стояв високий стіл, на ньому купа різноманітних за розміром та вмістом пляшечок. Біля столу три дерев’яних стільці. Посолонь рукою запросив сідати. Остап хотів піти, залишивши Мальву наодинці з Учителем. Безсмертні мають порозумітися без його втручання, бо хто він такий? Звичайний собі смертний. Мальва це відчула і двома руками міцно вчепилася в хлопця, благаючи поглядом залишитися. Вчитель посміхнувся, помітивши це, і на знак згоди кивнув.

Мальва все розповіла Вчителю. Коли вона переповідала слова своїх переслідувачів про смерть Птахи, вчитель Посолонь зблід, навіть Остап мужніше виглядав після почутого. Однак старий швидко опанував себе, бо його запитання, які він час від часу ставив Мальві, здавалися розважливими.

Після бесіди Вчитель сказав Мальві та Остапу, що має терміново зібрати Глас Безсмертних, оскільки темні переслідують дівчину, вважаючи її безпідставно своєю здобиччю. Тож зараз важливо діяти. Про долю Птахи Учитель промовчав, наче недочув те, про що щойно оповідала Мальва. Дівчині Посолонь простягнув невеличку пляшечку брунатного кольору, одну з тих, що стояли на столі. То був напій із сонним трунком, який відновлював сили та повертав віру людині. Так і сказав: «Випий, Мальво. Він відновлює сили і вертає на дорогу». Допомогло, принаймні поки що в першому. Мальва ще за столом заснула. А сон, як відомо, то найліпші ліки від утоми.

Остап на руках переніс дівчину в одну з кімнат Храму Сонця, де зазвичай зупинялися гості. Він поклав її на ліжко, яке пахло незабудками та любистком, накрив турботливо коциком. Мальва спала. Остап примостився поруч з ліжком, вона так і не відпускала його руку, вчепившись у неї мертвою хваткою. Вчитель Посолонь зазирнув на мить у світлицю, хотів поцікавитися, чи все гаразд, але, побачивши таку милу зворушливу картину, мовчки посміхнувся сам до себе.

Мальва проспала три яроворотські дні. І всі ці дні біля її ліжка незмінно чатував Остап. Він на підлозі постелив собі ряднину і не відходив від дівчини ні на мить. У сні вона час від часу шукала його руку, метаючись у різні боки, шепочучи: «Не чіпай мене, я не здобич» або «Верни Птаху, чуєш! Верни Птаху». Заспокоювалася тільки тоді, коли чула лагідний голос Остапа. Не розкриваючи очі, стискала його руку і не відпускала ще довго. А він співав їй тих пісень, яких навчила його Птаха, яких співали у Світі Чотирьох Сонць, розповідав історії, котрі в Яровороті переповідали батьки своїм малятам, навчаючи тих любити добро, творити добро, шанувати людей.

12. Біловоддя

Отямилася на березі великої води.

Лежала з заплющеними очима, пригадуючи, хто вона, звідки і чому тут. Нічого не згадувалося. Безнадія. Відкрила очі. Блакитне чисте небо. Кліпнула, картинка не змінилася. Зрозуміла, що її бентежить. Ні, зовсім не чисте небо, а тиша. Її вухо не вловлювало жодного звуку. Спробувала поворушити рукою чи ногою. Біль тисячами голочок впивався в тіло, в кожну клітиночку. Так не боліло з того часу, як вона лежала причавлена поламаним возом посеред випаленої Арати. Арата? Звідки її пам’ять вихопила те слово, якщо вона навіть імені свого зараз не пригадає? Зібравши всю волю в кулак, оперлася на руки і сіла. Завила від болю. Той стогін розрубав тишу, розкраяв її і доволі швидко згас. Де вона? Роззирнулася. Небо над головою вже видивила. Зліва — ліс, густі зелені дерева, здається, клени, дуби, явори, справа — річка з білою водою, а між зеленим та білим стрічка жовтого піску, і вона лежить на тій стрічці ледве жива, а чи вже мертва? Ні, все таки жива, бо відчуває біль. Заплющила очі, намагалась пригадати бодай щось. Нічого не допомагало, пам’ятала лишень страшний біль та Арату, її світ, випалений якимось пройдисвітом зі спаскудженою душею. Відкрила очі, опустила їх донизу, оглядаючи себе. Біле довге плаття, брудне та порване, з-під нього визирають худі босі ноги. Перевела очі на руки, що впиралися в пісок. Поруч стояла дерев’яна скринька, могла закластися, що ще мить назад її тут не було, але… Зрештою, хто зна. Вона зараз така роззявкувата, могла й не запримітити. Уважно розглядала знахідку. Звичайна собі скринька, грубо витесана, може, навіть з тих кленів, що недалечко росли і навіть не шелестіли, бо не було вітру. Скриньку слід відкрити, намагалася підняти ліву руку, допомогти собі. Знову завила від болю. Ліва рука була геть чорна, смоляні вуглинки замість шкіри висіли клаптями. Вона її зовсім не слухала, а від марних намагань поворушити нею нестерпно боліла. Знемога і страх укупі з розпачем блукали тілом. Правою рукою, пересилюючи кволість та біль, відкинула вбік віко скриньки,