Читати книгу - "Три листки за вікном"

свідченням того. Відтак боюся, що покину-гаки це тимчасове пристанище – дах порожнього дому, і стану під голе небо. Там зможу закинути голову і порозмовляти з високістю. В мене є що спитати, як є що спитати в усіх тих Петрів утеклих, що про них я тут написав. Але є у мені і страх інший. Не зовсім безпечний цей мій порив – бажання ввійти в сокровенне. Ще дід мій казав: був і є на землі вічний закон, якого треба боятися переступити: той, до кого являється віще одкровення, перестає жити в цьому світі.

ВІРШІ ПРО ПТИЦЬ, ЩО НАПИСАВ Я ЇX СТРОЄМ ДЯКА СТЕФАНА САВИЧА

Що це діється зі мною в часі цьому, боже,

Хто це стукає у вікна, чом неспокій гложе

Моє серце у тривозі? Вітер б'є у шиби,

І якесь письмо таємне на шибках він вибив.

Йду його я прочитати – прикиплю очима

І не можу крику свого я при тому стримать.

Хтось приклеїв крила білі, поруч – крила чорні…

Що це сталось, що послали сили необорні?

Може, вітер ці два птахи народив у лоні,

І розбилися об шиби у своїм розгоні?

Може, знак мені ці крила, що пора ладнати

В світ незвиклий свої коні, дім свій покидати?

Може, душі це пропалі стукають у дім мій,

Й не розважили ті душі руху в дикім стрімі?

Може, дня і ночі знаки кинуто до мене,

Щоб забув я свій неспокій, – це таке шалене

Й незбагненнеє нашестя? Чи послались крила,

Щоб зі мною в ніч із вітром разом полетіли,

Щоб здійнявся я над світом подивитись звідти

Землю, і людей, і світ весь, а відтак летіти…

Я сиджу самотньо в хаті, тихо тут, бездушно,

Крила є, та як дістати за тим склом нерушним?

Як добитися крізь стіни на ясний той берег?

Вікна в гратах, і забито всі знадвору двері!

РОЗДІЛ V

Знайда

1

Петро ішов сільською вулицею позичити в дядька свердло. Вже він доходив до обійстя, коли пролунав з-за тину чи з дерева тонкий хлопчачий голос:

– Знайда! Знайда! На річці зловлений! Петро різко роззирнувся.

– Знайда! Знайда! – закричали дві голівки, визирнувши з-за тину.

Лють струснула Петровим тілом, і, як шалений, стрибнув він через тин, женучись за дітьми. Хлопці тікали через садок, але він схопив одного й другого за барки.

– Хто вас навчив так дражнити мене? – просипів він із такою люттю, що хлопченята заревіли в один голос.

– Це нам хлопці на вулиці сказали, – мовив один крізь сльози.

– А їм їхній батько, – додав другий. – Пустіть нас, дядьку Петре!..

Петро випустив хлопців, і вони чкурнули в гущавину саду.

Переступив через тин, але по свердло не пішов. Махав довгими ногами, женучи додому. Мав бліде обличчя, губу закусив, а очі палахкотіли. Летів, аж вітер звивав його довге волосся.

– Не застав? – спитав батько, уздрівши його порожні руки.

– Я до нього не ходив, – гостро відказав Петро.

– Що з тобою, синку? – здивувався батько, зводячись і дивлячись на сухе і гостре Петрове обличчя з колючими, розпаленими очима.

– Кажете до мене «синку», – так само гостро відповів Петро, – але чи син я вам?

Старий знітився і знову опустився на лаву.

– А хто ж тебе виростив і вигодував? – спитав гірко.

– Ви мене виростили й вигодували, – сказав сердито Петро. – Але я вже вдруге чую: дражнять мене знайдою. Батько зітхнув.

– Чи легше тобі буде, коли розповім? – сказав він. – Є в тебе батько, ростить тебе й годує, бач, он який парубок вигнався, то й живи собі без біди. Все моє добро тобі перейде, не казна воно й що, але я жив ним, то й ти житимеш. А так стривожиш душу собі, і ні тобі добра не буде, ні мені…

– Значить, правда, що я таки знайда?

– Та вже ж сам додуматися можеш.

– Розкажіть, як це сталося?

– Та що тут і розказувать?.. Послухав би ти мене краще: забудь про це і не думай.

– Я вже не можу про це не думати, – роздратовано сказав Петро. – Вже й кроку ступити не можу, щоб мене не дражнили. А я не з тих, хто таке терпітиме. Може вийти так, що комусь недобре від того буде.

Аж задихався, промовляючи ці слова, ніздрі його тріпотіли, а обличчя покрилося плямами. Очі спалахували іскрами, і весь він став нашорошений, їжачкуватий та злий.

– Шалений ти, хлопче! – сказав батько. – І то так, що можеш собі лиха накоїти.

– Таки шалений!.. – кинув гостро Петро.

– Коли так, доведеться тобі оповісти, – зітхнув батько… Петро стояв серед хати сухий, виструнчений і напружений. Підборіддя йому звелося, долішня губа прикусилася, а очі стали вузькі й пронизливі. Дивився на стіну і не її бачив, а Дніпро, яким пливе човник із засмоленою в ньому дитиною. Його навіть погойдувало, як ту дитину, – спершу вона мовчала, бо вчувалося їй, що біля материних вона грудей і несе мати н кудись. Але надто тверді були груди, до яких тулилася, та й не дотяглася до солодкої пипки, з якої можна смачно напитися, і дитина закричала, а звук прорвавсь у вічко біля голови – його й почув рибалка, що ловив у затоці рибу.

– Розбив я той човник, – сказав старий, – і побачив у ньому дитятко, таке гарне, що замилувався. Ми із старою дітей не мали, то й узяли тебе. І були з тобою у капшучку якісь папери, але не змогли ми їх прочитати, бо неграмотні, так їх за образи й заклали… Це мати сказала так зробити, хай, сказала, лежать…

– Покажіть мені ті папери, – попросив він і аж затрусивсь із нетерплячки.

– Та що тобі з них, синку, – сказав старий. – І ти їх не вчитаєш.

– Хочу на них подивитися! – мовив Петро і вже йшов до образів, тоді як батько сумно дивився на нього.

Засунув руку і справді витяг звідти шкіряний капшучок, а з нього сувій, який зашелестів у його руках, і були на тому папері значки, які не зміг він розгадати – застрибали й затанцювали перед очима.

– Спершу ми хотіли просити пана дяка, щоб прочитав. Та мати твоя, покійниця, відрадила. Що його читати, сказала, коли воно вже наше… Хай, сказала, так воно й буде…

На те повернувся різко Петро до батька і подивився щілинкуватими, примруженими очима.

– Зле зробили, батьку, що зберегли ці папери… Зле зробили, що оповіли мені все це, і що про те всі люди навколо знають…

– А може, зле я зробив, що