Читати книгу - "Свої, чужі, інші"

— Ну ось. Хлопчику, — покликав Інтара, — поки що все.

Інтар боязко наблизився. Ірту й собі підступила ближче. Теллі була дуже бліда. Вона, здається, спала.

— Отямиться, певно, ввечері. Можливо, що й уночі. Нехай хто-небудь залишиться чергувати біля неї, — промовив лікар.

— Скільки коштує робота, яку ти виконав, шановний? — тихо запитав Інтар.

— Тридцять золотих, — коротко відповів лікар.

Хлопчик мовчки відрахував гроші. Він простяг їх лікареві, але той перехопив його за зап'ястя.

— Я можу здогадуватися, де ти їх узяв, чи не так? — запитав тихо, нахиляючись, щоб дивитися хлопчиськові у вічі.

Той закусив губу. Кивнув.

— Так.

— А тоді ти для кого старався? Адже це трапилося недавно.

— Я для себе, — смикнув плечем Інтар. — Я додому хотів поїхати. Я в Столиці живу, а сюди через власну дурість потрапив. Але вчора з нею таке сталося, — кивнув на Теллі, — а в мене тільки сорок. Я думав — може, вистачить… Дурень я.

Лікар мовчав.

Тут Ірту боязко торкнулася до його рукава:

— Високоповажний пане лікарю… а скинути трохи не можна, га? Із цих півтори сотень?

Інтар стрепенувся. А раптом погодиться!

Лікар відповів трохи згодом:

— Я міг би взяти з вас півціни. За умови, що хазяїн ельфійки погодиться на лікування.

— Ой, та погодиться він, якщо йому це ні мідяка не коштуватиме! — Ірту махнула рукою.

— Але півціни — це… це сімдесят п'ять… — промовив Інтар. — А в мене…

— А в нас теж! — вигукнула Ірту. — Зачекайте хвилинку!

І вибігла з кімнати.

Інтар боявся вірити собі. Він підійшов і обережно погладив тонку руку Теллі. «Видужуй, сестричко… ну, будь ласка, чуєш? Повернися, га?»

Хлопчисько не вимовив ні слова вголос, проте йому здалося, що душа Теллі — мала, тутешня, яка ще там, але вона є — тремтливий струмок блакитнуватого диму — чує його та озивається.

Повернулася Ірту зі жменею монет.

— Даруйте, високоповажний пане лікарю. Ось тут тридцять п'ять золотих. Від мене й від моєї сестри Дайру.

— Ірту! — зойкнув Інтар, відчуваючи, як кров долила до щік. Дівчина винувато посміхнулася йому.

— А ти думав — ми зовсім звірі?

Інтар захоплено дивився на неї, відчуваючи, як обличчям розпливається посмішка, а всередині стає легко… немовби зараз полетиш! І в напівтемній кімнаті з зачиненими віконницями ніби засяяло сонце.

— Пробач, Ірту… Пробач… — прошепотів він, відчуваючи, як защипало очі. Він ладен був крізь землю провалитися через кинуті їй нещодавно бридкі слова.

— Ой, та годі тобі! — відмахнулася дівчина, червоніючи, й почала поправляти на Теллі ковдру.

Лікар тим часом порахував і сховав гроші. Інтар вручив йому ще десяток золотих на додачу до вже відданого — тепер у хлопчика залишився тільки один.

— Ну що ж, — сказав лікар, — я перевезу ельфійку до себе сьогодні ж, однак треба колись поговорити з її хазяїном. Ти відведеш мене до нього? — запитав у Інтара.

І тут хлопчисько зрозумів, що саме цього зробити не може.

— Ірту, ти відведи, гаразд? — промовив він швидко. — Я… я зараз! Мені треба!

Він кинувся за двері — й униз, у свою комірчину. От зараз Хариз про все дізнається, запитає, хто сплатив за лікування — а Ірту чи лікар скажуть: сорок золотих віддав Інтар. І?.. Хазяїн же впевнений, що в хлопчиська не може зібратися більше десяти-п'ятнадцяти монет — звідки решта? Він зрозуміє, що Інтар обманював його, а тоді…

Авжеж, їм із Жучком треба втікати. Зараз. Негайно.

Інтар похапцем пхнув у сумку речі, свиснув собаку — й вибіг із чорного ходу «Золотого Місяця», а звідтіля — провулками й підворіттями, під настирливим дрібним дощем, подалі, якнайдалі від місць, де його може побачити й відловити Хариз.

Уже, напевно, настав вечір. Зрозуміти це за сонцем було неможливо — воно залишилося десь там, далеко, за сірими хмарами, й повітря теж стало сірим, як земля й небо — але Інтар здогадався, що вже нерано, бо люди поспішали по домівках. Хлопчисько як утік, так і блукав під дощем: відпочив від нього тільки в харчевні, де купив миску гарячого м'ясного супу з коржем для себе, а для Жучка за пару мідяків — кілька великих кісток. Довелося розміняти золотий, і тепер у сумці в хлопчика лежала важка купка монет, але як же ненадовго цього могло вистачити…

Інтар почувався дуже стомленим, у нього злипалися очі. А на додачу він наскрізь промок і почав чхати, та й у горлі щось шкребло…

Він не знав, що робити: витратити гроші на нічліг? То вже завтра до вечора не буде чого їсти. Можна, звичайно, знову половити рибку… Але для цього потрібна ясна голова.

Інтар поміркував і зрозумів, що зараз найважливіше для них із цуциком — виспатися. Тому в якомусь трактирі він найняв кімнатку за шість срібних, і до цієї ціни входив кухоль гарячого травника, якого хлопчисько з задоволенням спорожнив — і заснув, щойно впав на ліжко. Жучок влаштувався поруч на підлозі. Йому снилися смачні баранячі кістки, які чомусь розбігалися врізнобіч, як тільки він збирався схопити хоч одну, й цуцик скиглив і перебирав лапами уві сні — намагався їх наздогнати, але так за цілу ніч і не схопив жодної.

На ранок Інтар прокинувся пізно. Йому було кепсько: голова розколювалася, горло — ніби наскрізь продерли, та й далі били пазурами по розідраному, ніс був забитий… Хлопчик спробував сісти й виявив, що кімната похитується, розпливається