Читати книгу - "Діти Мардука"

— Мене послав редактор, а він довідався про того чоловіка від своєї знайомої — психолога пансіонату… Ну, що я можу сказати — зовні — людина як людина, хіба що — синець під оком і одягнений неохайно. Дивиться відсторонено, кудись убік, жодного разу я не вловив погляду цього дивака. Його чи хтось привіз у пансіонат, чи він добрався на «автопілоті». Ну, так буває, коли людина, перебравши до нестями, додому все ж потрапляє. Він немов сновида — не пам’ятає навіть, хто він такий.

Я подумки прикинув, що на магнітофонному записі, який мені дав Костя, хоч і чути голос вінничанина, але говорив не він, а астрал, що перебував у ньому. Зараз прибульця немає. Відтак, схоже на те, що разом із мешканцем Орба зникла і пам’ять чоловіка або ж її запхано у найвіддаленіший закуток його свідомості. І Костя, й Ксилантій, і я чули тільки те, що казав приходько. Природного ж голосу вінничанина ніхто не чув.

— А про якісь особливі моменти в його мові чи поведінці ви можете сказати?

— Авжеж. У нього два голоси: один звичайний, а один немовби пропущений крізь синтезатор. Ага, ще заговорюється…

— Тобто?

— Ну, він на все відповідає односкладно: «не пам’ятаю» або «не знаю». Я його запитав: «як вас звати?» каже: «не знаю», «а прізвище?» «не пам’ятаю». Я показав на бланш під оком, питаю «Хто це вас?» каже: «не знаю». Правда одразу ж розрішився цілою зливою слів, мовлених дуже щільно одне до одного… Я тільки дещо розчув: «пісьмєннік», «ворог народу», «сукотник», «край без вороття», якісь Солодкий, Костя, Ксилантій. Але вібрації голосу, тембр не нагадували мову людини і близько. Те, що можна часом почути у фільмах жахів, — жалюгідна підробка під ненависть і злість, які струмували з кожного його слова. І ще — ви це читали в моїй замітці — багато з того, що він казав, ні — строчив немов з автомата, я завважував у мові старих людей, у книжках, написаних півстоліття тому, у кінострічках тих часів. Це була лексика минулих поколінь. А чоловікові ж — близько сорока. Питання не в тому, де він її — лексику підхопив, а де навчився так жорстко, ні — жорстоко, балакати? За кожним словом, навіть звуком вгадувався постріл.

— А чому ви про це не написали? — поцікавився я.

— Я написав, але редактор викреслив. Він сказав, що ми — журналісти — мусимо нести людям інформацію, а не емоції.

Різниченко, що мовчки гортав словник, який я йому подарував, озвався:

— А чим пояснює редактор свою зацікавленість?..

— Ну, він каже, що останнім часом стали з’являтися люди, які нічого не пам’ятають. Про них іноді повідомляється у пресі. Часом їм допомагають розшукати рідних, але вони тих не впізнають, навіть батька й матір. Родичі забирають їх і вони звикають до рідного дому, як до нового місця.

— Так а мова, — озвався я. — Вони ж не німі?

— У тому то й річ — мовою вони володіють. Логічно відповідають на запитання. Але всі їхні відповіді здебільшого зводяться до: «не пам’ятаю», «не знаю», «не розумію». Психолог, яка була при нашій бесіді, поцікавилася, чи він має сім’ю, і він відповів так само: «не знаю».

— Коли це трапилося? — запитав я.

— Що саме?

— Коли він зник з пансіонату?

— Керівник пансіонату каже, що той зголосився на екскурсію в катакомби тридцятого квітня. А його сусіда по столу розповів потім адміністрації, що всі, хто вийшов з автобуса — їх було сорок людей — пішли слідом за екскурсоводом у підземелля. Якщо Ситника (це прізвище зниклого) він бачив поміж тих, хто заходив у печери, то не пам’ятає, чи він був серед них, коли вони вийшли на поверхню. Він не стверджував, що чоловіка з ними не було, а сказав тільки, що не пам’ятає, чи він вийшов з усіма. На вечерю вінничанин не прийшов, на сніданок першого травня — також. Адміністрація забила тривогу вранці другого травня. Підняли путівку, за якою він приїхав відпочивати, номер телефону та повідомили у Вінницю і в міліцію.

Знову подав голос Різниченко:

— Редактор розповідав, де, в якій місцевості їх найбільше знаходять? Чи такої прив’язки до регіонів не помітили?

— Він показав мені вирізки з газет і копії інтернет-статей, — відказав Олег. — Помічено, що ці нещасні з’являються там, де є підземелля. Останнім часом було кілька повідомлень про таких людей, знайдених у Севастополі. Ті, хто досліджував шлях, яким вони дісталися до міста, а саме до вокзалу, пишуть, що люди такі виходили з Севастопольських печер. Це й зацікавило нашого редактора, адже Ситник увійшов до підземної каменоломні, а потім з’явився іншою людиною. — Подумавши, Ігор додав: — Чи й людиною…

Я завважив, що журналіст крадькома позирає на свій масивний годинник на кощавій руці. Несподівано він запитав:

— А чого ви зацікавилися цим випадком — тема нового фантастичного твору?

Я не поспішав з відповіддю. Нарешті озвався:

— Напевне, ваш редактор не збирається писати фантастику, а матеріали такі накопичує. Це не поясниш і звичайним дослідницьким рефлексом. Скоріше за все — реакція на факт, який може являти загрозу. Погодьтеся, випадок, коли нормальна людина, опинившись невідомо де, виходить звідти без людської сутності, це небезпека для інших. Її людське наповнення — виховання, освіта, світогляд, елементи етики і культури — кудись зникають. Їй залишають лише куций запас слів і трохи логіки. А чи не станеться таке з етносом, людністю країни, людством?

— Ну, це вже занадто, — засумнівався журналіст. — Ви проектуєте випадок, що стався