Читати книгу - "Слово після страти"

Одержавши свою порцію, я одним духом випив її і відчув ще більший голод. Боже праведний, як хочеться їсти! В мене аж в очах потемніло. Наче загіпнотизований, дивлюся в кесселі, з яких роздавачі ополониками наливають баланду. Щоб не мучитись даремно, ліг на землю, заплющив очі. Раптом чую, плюгавий Вацек вигукнув мій номер. Увесь затрусившись, підходжу до писаря.

— Візьми ось цей кессель,— сказав мені Вацек— Помиєш. Та прендко, холера ясна!

Я зазирнув у кессель і обімлів: на дні було літрів зо два густої баланди. З почуттям невимовної радості і страху хапаю кессель і йду з ним у туалетну кімнату. Мене супроводжують заздрісні погляди сотень голодних в’язнів.

У туалетній я застав кількох холуїв, вони саме ділили свою здобич — півкесселя баланди — і тут-таки, біля трупів, пожирали її, після чого мили кессель і миски. Я пройшов з незалежним виглядом до вікна, вилив баланду в порожню миску. Матінко рідна! Цілих два літри! Для мене це нечуване багатство, цінніше за золотий обруч з коштовними камінцями.

Величезним зусиллям волі стримую себе, бо не хочу виглядіти в очах дрібних холуїв жалюгідним «мусульманином». Поставивши миску з баландою на підвіконня, вирішую спершу вимити кессель, а потім уже бенкетувати. Мабуть, це слово стосовно баланди викличе в багатьох іронічну посмішку. Однак ті, хто голодував, зрозуміють мене і повірять, що два літри бруквяної юшки в концтаборі були їжею богів, і я справді міг бенкетувати.

Холуї упоралися зі своєю здобиччю, помили кессель і миски й пішли. В туалетній кімнаті залишився я сам. Мию кессель і раз у раз поглядаю на миску з баландою. Раптом я інтуїтивно відчув, що за мною хтось стежить. Повертаю голову і бачу старого бородатого єврея, який сидів на унітазі й корчився від болю. Як видно, бідолаха страждав на дизентерію, та ще й крився зі своєю хворобою. Хворих на дизентерію або вбивали, або живцем відправляли в крематорій, вважаючи, що такий спосіб боротьби з цією неміччю найефективніший.

Погляд старого був прикутий до миски з баландою; у великих темних очах стояла така печаль, що мені стало моторошно. Він щось бурмотів про себе, час од часу вимовляючи вголос уривки фраз єврейською мовою. Я сам був стопроцентним доходягою і, отже, кандидатом у крематорій, однак на моєму боці була молодість, було те, що я не страждав на дизентерію. Інакше кажучи, в мене була надія на порятунок. А тепер ось я маю ще и повну миску баланди, яка збільшувала мої шанси вижити. А на що міг розраховувати цей старий, хворий єврей? Часто бувало так: коли мені здавалося, що я зовсім огрубів і очерствів, звик до своїх і чужих страждань, що мені наплювати на всіх, тільки б самому вижити, я починав люто ненавидіти себе! «Шкура, покидьок, нікчемний покидьок!»—лаяв я сам себе. Ось і тепер перед цим хворим я відчував докори совісті. У мені почалася боротьба, заговорило приспане сумління. Один голос казав: «Ти ще молодий і порівняно з цим нещасним євреєм здоровий. У тебе ще є надія на життя. А в нього?.. У нього один вихід — мовчки вмирати. А раптом ця миска баланди стане тією ниткою, на якій може зависнути життя бідолахи. Віддай йому баланду.

Може, вона його, врятує...» Другий голос заперечував: «Тут умирають поодинці. Хай він помре сьогодні, а я все-таки завтра. А завтра може щось змінитися, і я взагалі виживу. До біса жалість, до біса дурацькі сентименти! Треба рятувати себе...»

Я знову глянув на єврея. Він увесь тремтів, почорнілі губи щось безгучно шепотіли, а великі очі благально дивилися на мене. Рішення в моїй голові визріло блискавично. Беру миску і простягаю старому. З його очей викочуються дві маленькі сльозинки, він хапає мене за руки і намагається цілувати їх. Я шарпаюсь од нього, повертаюся обличчям до вікна і мовчки ковтаю сльози. Чую, як за спиною старий пожадливо сьорбає мою баланду. Не минуло й п’яти хвилин, а він уже впорався з нею і поставив на вікно порожню миску, потім зойкнув, схопився обома руками за живіт і побіг до унітаза...

Тим часом до туалетної у самих трусах зайшов блоковий староста Пауль. З ним був Янкельшмок.

Пауль мав страшний вигляд. Його велика, мало не квадратна голова сиділа на короткій бичачій шиї. Булькаті очі були червоні, страшні. Я дивився на цю горилоподібну волохату істоту, і всього мене проймав жах.

Пауль здивовано втупив очі в старого, що саме корчився на унітазі.

— Ти що тут робиш, паскудо? — звернувся він до єврея.

Той затремтів так, що було добре чути, як у нього цокотять зуби.

— Я... я нічого, гер блокельтестер... я трохи занедужав...— белькотів старий.

— А ти що, порядку не знаєш, скотино? Чого не звернувся до ревіру[43]?

Пауль чудово знав, що звернутися до ревіру та ще з такою хворобою — означало підписати самому собі смертний вирок.

Бідолашний єврей так розгубився, що навіть забув підвестись і підтягти штани. Його мертвотно-бліде обличчя вкрилося краплями поту. Губи тремтіли, а він ще намагався виморщити на своєму обличчі подобу улесливої посмішки, від чого став ще жалюгіднішим.

— Пробачте, гер блокельтестер... Я зараз зникну... Я ж нічого... Я не знав...— белькотів єврей.— Я здоровий... Це тільки так...

Янкельшмок, презирливо скрививши свої товсті губи, дивився на старого, мов на шкідливу комаху, яку треба негайно розчавити. Не кажучи й слова, Янкельшмок схопив його за барки і потягнув до ящика з хлоркою. Старий щось лебедів, намагався цілувати Янкельшмокові руки.

— Ковтай, падло!— Янкельшмок показав рукою на хлорне вапно.

Єврей слухняно набрав повен рот хлорки і заходився її жувати.

— А тепер ходімо, прополощеш рота,—сказав Янкельшмок і занурив голову старого в діжку з водою. Той, видно, одразу ж похлинувся і почав пирскати й пускати пузирі. Янкельшмок на мить витяг свою жертву з води і враз веселим голосом закричав:

— Пауль, та в нього золоті зуби. Ану, падло, відкрий