Читати книгу - "Меч і хрест"

– Це мені без різниці. Я – не така! – з гідністю мовила вона. – Тільки відколи це сантехніки займаються організацією виставок?

– Звідки ти знаєш?

– Я все про тебе знаю! – загадково прорекла Чуб.

– А, по телевізору бачила! – здогадався рудий. – Гаразд, скажу… – Кавалер зробив зневажливу козячу морду. – Батько мій (морда явно адресувалася йому), вважай, другий мер Міста. Типу, тіньовий.

– В Омельченка, чи що, працює? Сірим кардиналом?

– Ну, на зразок того, – наново зморщив незалежний ніс «кардинальський» син. – Він і мене чиновничати прилаштував. Виставки, заходи всякі. Бачила б ти мене в краватці!

– Ну і? – поквапила розв’язку Дарина.

– Ну а я з ним посваривсь і в піку йому пішов у аварійники!

– Це по-нашому! – зраділа Землепотрясна. – Я ж теж із матір’ю погиркалася. Три місяці тут у гримерці прожила й додому ні ногою!

– А я, бачиш, не такий цілісний, – із жалем мовив хлопець. – Мене тільки на добу й вистачило. Ні, не через роботу… Я не татусів синок і не мазурю на паркеті. Просто не люблю початі справи валити. А якби я не повернувся, виставка б ця тазом накрилася.

«От усе й пояснилося! Такий хлопець – космос! – ошаліла від захвату Чуб. – А якщо? – Вона обережно намацала в кишені заповітний вузлик. – Щоб напевно!»

– Слухай, а тебе, часом, не Сашком звуть? – промурчала Дарина.

– Чому Сашко? – оскалився він. – Ти тільки по Сашках, чи що? Ну, тоді пробач, я – Ян.

«Бля! Навіщо я залишила Мусі кока-колу?!»

– Гаразд, пішов я, – заявив він несподівано.

Серце ніби перетягнули гумовим джгутом – до такого повороту Дарина була зовсім не готова.

Вона вже зібралася прожити з ним залишок життя.

Чи хоч би сьогоднішнього дня…

Ян пружинисто звівся на ноги і обтрусив пісок зі своїх світлих брюк.

– Ну, прощавай, – байдуже кинула Чуб, дивлячись на нього скривдженими очима, що категорично відмовлялися набрати гордого та незалежного вигляду.

– Може, перетнемося ближче до вечора, – всміхнувся він їй.

Джгут ослабнув.

– Коли? – збадьорилася Дарина.

– Не знаєш, що тут сьогодні таке буде? – вказав рудий на купальські вогнища, які оточували прикрашене стрічками сухе дерево та опудало в чорній рясі.

– Купала. Свято. Це я придумала! – не забула похвалитися Землепотрясна.

– А я думав, ти молодша мінімум років на п’ятсот! – підколов її він. – А це ще що? – кивнув кавалер на Краду з лялькою.

– Опудало Інквізиції! Наша відповідь Чемберлену! Раніше на Купала відьму Марену спалювали, а ми інквізитора. За те, що спалював відьом!

– Креативно, – заохочувально гмикнув він. – Тільки вони спалювали не Марину, а смерть.

– Марену.

– Один біс. Але доки горить Марина, смерті нема.

– Що?

– Може, біля багаття й зустрінемося? Коли початок?

– О десятій. Тільки я ж тут більше не працюю…

– Нічого, я тобі квиток куплю! – весело пообіцяв він. – А ти змію мою носиш?

– Звичайно! – ткнула вона пальцем у дротяну рослинність на своїй шиї. – Я взагалі її ніколи знімати не буду! – експансивно присягнулася Дарина Чуб.

– Точно?

– Так.

– Значить, побачимося на шабаші?

– О’кей. Біля входу. О пів на дванадцяту. Раніше тут нічого цікавого не почнеться!

Рудий кавалер кивнув і, пославши Дарині багатообіцяючий поцілунок рукою, попрямував геть.

«Мамо рідна…

Він ішов занадто швидко, він був уже біля воріт у клуб.

…нас же запросили сьогодні на шабаш!!!»

– Почекай! – заволала вона. – Я не можу! Яне! – Вона рвонула за ним і, похитнувшись, звалилася з двоколісної «сонячної колісниці». Впала на карачки на пісок. Схопилась і побігла знову. Але коли Чуб домчала до двох різьблених стовпів, які підтримують залізну хвіртку, на дорозі вже не було нікого.

У дверях магазину «Сафо» Катерину Дображанську наздогнала стривожена продавчиня з Катиним костюмом у руках:

– Жінко, ви забули в примірювальній.

Жінка обернулася. На ній була біла сукня – проста й така, що здавалася зухвалою в поєднанні з синяво-чорним, озвірілим волоссям, випущеним на волю з тугого вузла.

– Я не забула – я залишила. Він мені більше не потрібний.

У жінки були брови, що летіли до скронь, а в темних, без дна, очах таїлася така сила, що, зіткнувшись із нею поглядом, продавщиця раптом запаморочливо повірила: «У цьому житті можливо все!», навіть не намагаючись усвідомити, що воно «все», бо «усе» було саме «усім» і включало так безмежно багато, що це можна було перераховувати до скону віків.

Вона просто завмерла, дивлячись на горду спину, що віддалялась, і подумала: «Яка жінка! Яка жінка…» – зовсім без заздрості, тому що, по-перше, буває на світі краса, заздрити якій просто нереально, залишається здивовано хитати головою: буває ж таке! А по-друге, тому, що коштовний за ціною костюм, куплений у їхньому ж магазині всього два тижні тому, був якраз її розміру, й ніщо не заважало їй поставити після «я залишила» не крапку, а значущі три крапки, що означали: «вам».

«Яка жінка! – подумала та втретє. – Вона як… Як…». – Вона так і не змогла придумати, як що.

Водій Гена стояв біля машини, схвильовано докурюючи зморщений бичок. Бичок упав. Гена нервово й недовірливо витягнув шию, намагаючись повірити в реальність того, що відбувається.

– Що, не схожа? – усміхнулася Катя, знаючи: той жорстоко відучений заговорювати першим.

– Ні-і, – очманіло мовив він.

Вона була не схожа ще зранку, і стала зовсім не схожа, коли вийшла з будинку № 1, із важким пакетом у руках, пляшкою кока-коли під пахвою та безтурботним примруженим щастям на обличчі – такі