Читати книгу - "55, Джеймс Деларджі"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Коли малий побіг за батьком, хлопець повів далі:
— Ти мусиш пояснити їм, що це все не має сенсу. Ані час, ані зусилля, ані гроші, які вони викидають на вітер.
— Їм необхідно самим збагнути це, — заперечив Чендлер. Він не був певен, чи вистачить йому духу попросити їх зупинитися, хай як йому кортіло повернутися до Тері.
— А раптом цього ніколи не станеться?
Чендлер сподівався, що станеться. У певну мить.
— Вони шизануті, — не вгавав Мітчелл. — У них шизануті мізки. Ми мусимо зупинити це. Ти мусиш. Якщо щось станеться, ти будеш винен. Якщо щось станеться з іншою дитиною…
— То скажи їм, — увірвав його Чендлер. Якщо Мітчеві так хочеться зупинитися, він міг і сам повідомити сім’ї.
— Я намагався, — запевнив той, — але ти ближчий до них.
Його тон натякав, що Чендлерів зв’язок із родиною був чимось непорядним.
— З якого дива вони нас послухаються? — запитав Дженкінс. І перефразував свою думку: — Вони нас точно не послухаються.
— Змусь їх, — буркнув Мітч. — Кожен грьобаний крок у цій дичавині грає мені на нервах.
Він стишив темп і дав Чендлерові піти далі, наздоганяючи Артура.
Чендлер гукнув, що час перепочити. Їм потрібно було перевести подих, попити води та трохи поїсти — що вдасться в себе запхати.
Артур продовжував іти. Іти далі. Чендлер розмірковував, чи не вирушити за ним. Раптом літній чоловік озирнувся. Він мав виснажений вигляд, ноги ледве втримували його від того, щоб гупнутись на землю.
Хлопець приніс йому трохи води.
— З вами все гаразд?
Чоловік кивнув, але не озвався, п’ючи воду великими ковтками.
Його син сів поруч і робив те саме.
— Здається, я бачив щось там, унизу, — пролопотів Артур між ковтками, витріщаючись на власні ноги, але вказуючи вдалечінь.
Чендлер прослідував поглядом за його пальцем. Він не бачив нічого, крім дерев і багнюки.
— Що саме?
— Скидалося на шматочок тканини. Це може свідчити… — Артур повернувся до сина. — Піди-но перевір.
Хлопчик здійнявся на ноги і вже готовий був вирушити туди, куди показував його тато.
— Ні. Залишся тут, — наказав Чендлер.
Артур із болем і втомою в очах підвів погляд на молодого офіцера.
— Воно було там… розвівалося на вітрі.
— Зараз ми всі розвіваємося на вітрі, — голосно та не приховуючи презирства втрутився Мітч.
— Викажи трохи поваги, — попросив його Чендлер.
— А ти викажи трохи гідності і скажи йому правду.
— Яку правду?.. — почав Артур, але хлопець розвернувся до свого напарника.
— Правду? Правда в тім, що ти самозакоханий виродок, Мітче, і молися краще, щоб такого ніколи не трапилося з тобою.
— Не трапиться. Я не збираюся цілу вічність стирчати у цій задрипаній дірі. Я збираюся до Перта, де матиму справу зі справжнім злочином, а не якимись мудаками, занадто тупими, щоб знайти дорогу назад після походу. Хоча почати слід із того, що їм, можливо, взагалі не хочеться бути знайденими. Як ти сам казав: ми полісмени, а не розрадники згорьованих.
Чендлер подивився на Артура. Чоловікова голова була низько опущена: занадто втомлений чи переляканий, щоб підняти її, він, зчепивши руки в кулаки, витріщався у червону землю.
Чендлерові хотілося ступити крок уперед і виконати його роботу — зацідити Мітчеві в пику. Та воно б не скасувало Мітчевої правоти: він дійсно казав ті слова. Але це було раніше. Йому хотілося пояснити все Артурові, однак бракувало слів.
Мітч розвернувся й прожогом помчав назад до їхнього табору — один проти правил і здорового глузду.
— Я збираю манатки і вшиваюся звідси, — кинув він, не обертаючись. — А ти можеш і далі панькатися з грьобаними Тейлорами, якщо тобі так хочеться.
47
Тейлор. Артур Тейлор. З огляду на обставини, це прізвище мало викарбуватися в пам’яті, однак Чендлер загубив його посеред незвичних імен із дичавини. Серед найманців були Чез, Блазз, Беґбой та Їппі, свідомо недоумкуватий. Але Тейлор… у голові задзвенів якийсь дзвіночок.
Раптом Чендлер згадав чому. Нещодавно він його бачив.
Він зупинився біля столів, абстрагувавшись від Гітового жалісливого скавчання. Сержант щодуху намагався збагнути, що означає ця інформація, і навіть хор у камерах перетворився на фоновий шум. Завантажуючи записи з сиротинця, надіслані з ГУ Перта, продовжував напружувати мізки.
Раптом усе набуло сенсу. Чому Ґабрієль так багато знав про пошуки Мартіна, чому він так багато знав про їхнє з Мітчем минуле. І про Пагорб.
Він там був.
Ґабрієль Вілсон раніше був відомий як Девід Ґабрієль Тейлор, молодший брат Мартіна Тейлора; його нове ім’я поховало минуле, прокладаючи шлях майбутньому.
Спогади лавиною наповнювали голову. Дитині — Дейві, так називав його Артур, тепер Чендлер пригадав — було одинадцять чи дванадцять, коли Мартін зник. Минуло одинадцять років — і він повернувся. Тепер йому лише двадцять два чи двадцять три, однак на вигляд — більше: шкіра шорстка, тіло вкрите рубцями і бите — нічого спільного з невинним хлопчиком із неслухняним волоссям, яким він був у ті давні часи.
Коли правда розкинулася перед ним, сержант здивувався, як міг не впізнати Ґабрієля раніше. Хлопець його точно впізнав, утім Чендлер припускав, що за ці роки не надто змінився. Він досі той самий коп із Вілбрука, додалося лише кілька кілограмів і двійко дітей. Але Ґабрієль — Дейві — мав геть інший вигляд.
Чому Ґабрієль повернувся? Заради помсти? А якщо так, за що йому мститися? І чому він убив шістьох людей, перш ніж повідомити про себе? Піт цівками стікав Чендлеровим чолом і крапав на стіл. Його тіло здавалося скороваркою, бракованою скороваркою, яка накопичує пару, готова щомиті вибухнути. Ціле його життя ось-ось вибухне. Чоловік спробував зосередитися. Причина Ґабрієлевого повернення була важлива, однак не найнагальніша, не тоді, коли його діти були в небезпеці. Інші можливі мотиви помсти пробивалися до сержантової свідомості. Невже Ґабрієлю — Девіду — здавалося, наче вони занадто рано припинили Мартінові пошуки? Або що вони недостатньо зробили, щоб допомогти? Та якщо Ґабрієль справді збирався помститися за свого брата, чому він не зробив цього раніше, щойно дізнався, що Чендлер досі живе, де жив? І якщо він збирався помститися за брата і хотів убити Чендлерову сім’ю, чому запропонував обмін?
Щоб убити їх усіх? Щоб забрати його дітей і свідка? Щоб їх усіх прикінчити?
Єдине, чого йому хотілося, — поговорити з Ґабрієлем. Негайно. Поговорити з Ґабрієлем і зі своїми дітьми.
Крик із камери перервав плин його думок: Нік благав Чендлера здатися. Не робити того, що він збирався зробити.
— Я знаю, хто він… хто цей Ґабрієль такий, —
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «55, Джеймс Деларджі», після закриття браузера.