Читати книгу - "Затьмарення, Філіп Кіндред Дік"

— Довго? — запитав Брюс.

— Решту свого життя.

Брюс підвів голову.

— Мені, — мовив Майк, — виходити не можна. Якщо я вийду, то знову підсяду на наркоту. У мене там забагато друзів. Я знову опинюся на розі, барижитиму й ширятимусь, а тоді загримлю на двадцять років. Чуєш — гей! — мені тридцять п’ять, а я вперше одружуватимусь. Бачив Лору? Мою наречену?

Брюс не був упевнений, що бачив.

— Мила дівчина, пухкенька. У неї гарна фігура, чи не так?

Брюс кивнув.

— Вона боїться виходити надвір. Хтось завжди має бути з нею поруч. Наступного тижня ми поїдемо в зоопарк... повеземо сина виконавчого директора в зоопарк Сан-Дієґо, і Лора до смерті боїться. Боїться більше за мене.

Мовчання.

— Ти чув, що я сказав? — запитав Майк. — Що я боюся їхати в зоопарк?

— Так.

— Не пригадую, щоб я коли-небудь бував у зоопарку, — сказав Майк. — Що там роблять? Може, ти знаєш.

— Зазирають у різні клітки й у вольєри.

— А які у них там тварини?

— Які завгодно.

— Думаю, дикі. Звісно, дикі. І екзотичні.

— У зоопарку Сан-Дієго є майже всі види диких тварин,— сказав Брюс.

— А в них є ці... як їх? Коали?

— Так.

— Я бачив рекламу по телевізору, — сказав Майк. — Там були коали. Вони стрибали. Нагадують плюшеві іграшки.

— Старий плюшевий ведмідь, якого дарують дітям, — пояснив Брюс,— створили на основі образу коали ще в двадцятих.

— Правда? Я думав, щоб побачити коалу, треба летіти в Австралію. Чи вони вже вимерли?

— В Австралії їх багато, — сказав Брюс, — проте вивозити заборонено. Як живих, так і їхні шкури. Якось вони майже вимерли.

— А я ніколи ніде не бував, — мовив Майк, — хіба що возив товар із Мексики до Ванкувера в Британській Колумбії. У мене завжди був однаковий маршрут, тож я нічого й не бачив. Просто гнав якомога швидше, щоб скинути товар. Зараз я їжджу на одній із машин Фундації. Якщо захочеш, коли зовсім погано почуватимешся, я тебе покатаю. Покатаю й поговоримо. Я не проти. Едді й деякі інші, яких уже перевели, робили для мене те саме. Я не проти допомогти.

— Дякую.

— А тепер нам обом час дрихнути. Тебе вже призначили вранці на кухню? Розставляти й накривати столи?

— Ні.

— Тоді спатимеш стільки ж, скільки я. Побачимося під час сніданку. Сядеш за стіл зі мною, і я познайомлю тебе з Лорою.

— Коли ви одружуєтесь?

— Через півтора місяці. Будемо раді, якщо прийдеш до нас на весілля. Воно, звісно ж, відбудеться тут, у корпусі, щоб усі змогли прийти.

— Дякую, — відказав Брюс.

Він сів до Гри, і на нього почали кричати. Скрізь їхні обличчя, усі волають; Брюс опустив очі.

— Шариш, хто він? Він — губошльоп! — змусив його озирнутися чийсь пронизливий голос. Серед решти крикунів до нього горлала якась китаянка.— Губошльоп, ось ти хто!

— Подрочиш собі? Подрочиш собі? — скандували інші, сівши колом на підлозі.

Виконавчий директор, одягнений у червоні кльоші та рожеві капці, усміхався. Маленькі сліпі, блискучі, мов у чорношкірого, очі. Розгойдувався вперед і назад, свої кволі ноги він підібрав під себе замість подушки.

— Подивимось, як ти собі подрочиш!

Здавалося, виконавчий директор насолоджується, коли бачить, як щось ламається; його очі блищали й весело сяяли. Мов театральний педераст старої трупи з декоративними ґудзиками на кольоровому одязі, він роззирався довкола й насолоджувався видовищем. Час від часу його голос дратівливо й монотонно тьохкав, нагадуючи скрегіт металу. Скрип металевих шарнірів.

— Губошльоп, — кричала до нього китаянка; поруч із нею інша дівчина плескала в долоні й надувала щоки — пльоп-пльоп. «Ось! — крикнула китаянка, повернувшись і виставивши перед ним свою дупу, вказуючи на неї і горлопанячи. — Поцілуй мене в дупу, так, губошльоп! Він напнув губи, бо хоче цілуватись, то поцілуй ось це, губошльоп!»

— Подивимось, як ти собі дрочитимеш! — скандували решта.— Подрочи собі, губошльоп!

Брюс заплющив очі, але вуха досі чули цей галас.

— Підар, — повільно й монотонно проказав до нього виконавчий директор. — Виїбок. Хуй. Лайно. Сраний підар. Ти... — і так далі.

Його вуха продовжували чути звуки, проте тепер вони зливалися в один нерозбірливий звук. Він звів очі, щойно під час затишшя почув голос Майка. Той сидів, відсторонено дивлячись на нього; Майк дещо почервонів, його шию міцно стискав занадто вузький комір сорочки.

— Брюсе, — звернувся до нього Майк, — у чому справа? Що тебе сюди привело? Що ти хочеш нам розповісти? Ти взагалі можеш хоча б щось про себе розповісти?

— Підар! — заверещав Джордж, підстрибуючи, мов гумовий м’яч. — Ким ти був, підар?

— Скажи нам, ти, хуєсос, підар гнійний, дуполиз, проститутка! — загорлала, підстрибнувши, китаянка.

— Я — око, — сказав Брюс.

— Ти — сраний підар,— сказав виконавчий директор. — Ти — боягуз. Ти — ригло. Ти — лох. Ти — пизда.

Тепер Брюс уже нічого не чув. Він забув значення слів, а зрештою, і самі слова.

Він лише відчував, що за ним спостерігає Майк, спостерігає і слухає, і нічого не чує; Брюс нічого не розумів, нічого не пам’ятав, він почувався маленьким, йому було погано, він хотів забратися геть.

У ньому розростався Вакуум. Хоча насправді це його навіть трохи тішило.

Вечоріло.

— Подивись, — сказала якась жінка,— тут ми тримаємо психів.

Доки вона відчиняла двері, йому було лячно. Двері відчинилися, і з кімнати долинув гомін, його здивував розмір; усередині Брюс побачив багато маленьких дітей, вони бавилися.

Того вечора він спостерігав, як двоє старих годували дітей молоком і крихітними порціями їжі, сидячи в маленькому відгородженому куточку біля кухні. Кухар Рік дав старим дитячі порції, доки всі решта чекали на свої в їдальні.

— Любиш дітей? — усміхнувшись, запитала його китаянка, що несла тарілки до їдальні.

— Так, — відповів Брюс.

— Можеш сісти поруч з дітьми і поїсти тут.

— О, — відказав він.

— Пізніше тобі дозволять їх годувати, десь через місяць чи два,— вона помовчала і пояснила: — Коли ми будемо впевнені, що ти їх не скривдиш. У нас правило: дітей не можна бити,