Читати книгу - "Вибрані твори. Том III"

Репортер (зацікавлено). Ото йому так зле? Ну, можна сказати, мені сьогодні щастить! Чи не були б ви ласкаві дозволити мені сфотографувати вас? (Готує апарат). Ви не могли б узяти ланцет чи щось інше в руку?

Валпол. Облиште. Коли ви хочете мати мою світлину, ви можете її дістати на Бекерстріт, з якої хочете серії видатних людей.

Репортер. Але вони вимагатимуть їм заплатити. Коли ви нічого не маєте проти... (Натискує пальцем апарат).

Валпол. Я проти цього. Облиште, кажу вам. Сідайте сюди й заспокойтеся!

Репортер мерщій сідає на стільця для піаніно, в той час як м-с Дюбеда й сер Ралф ввозять Дюбеда в кріслі для інвалідів. Вони ставлять крісло між естрадою й канапою, де перед тим стояв стілець до мольберта. Луї не змінився, як могла б змінитись здорова людина, і не зляканий. Очі його дивляться широко, але він до того стомлений фізично, що ледве може рухатись, лежачи на подушці, цілком втомлений; але розум його діяльний, і він намагається найбільшою мірою використати своє становище, знаходячи насолоду у млявості та роблячи драму із смерти. Всі, проти волі, пригнічені, крім Ріджона, що зостається невблаганний. Б. Боннінґтон увесь — співчуття й прощення. Ріджон іде за кріслом, тримаючи в руках тацю з молоком та ліками. Сер Патрік, що йде слідом за ним, бере в кутку чайний столик і ставить його позад крісла для таці. Б. Боннінґтон бере стільця до мольберта й ставить для місіс Дюбеда поруч із хворим та поблизу естради, з якої манекени позирають на художника, що вмирає. Б. Боннінґтон повертається й стає ліворуч від Дюбеда. Дженніфер сідає. Сідає й Валпол на краєчок естради. Ріджон стає поблизу нього.

Луї (блаженно). Яке щастя! Бути в майстерні. Яке щастя!

М-с Дюбеда. Так, любий! Сер Патрік каже, що ти можеш тут лишатись, скільки захочеш.

Луї. Дженніфер!

М-с Дюбеда. Так, мій любий.

Луї. Репортер тут?

Репортер (невимушено). Так, містере Дюбеда — я тут і до ваших послуг. Я представник преси. Гадав, що ви могли нам сказати кілька слів про... про... е... ну, кілька слів про свою хворобу та плани на майбутній сезон.

Луї. Мої плани на майбутній сезон дуже прості — я помираю.

М-с Дюбеда (змучено). Луї, мій любий...

Луї. Моя прекрасна! Я дуже змучений і стомлений. Не призводь мене до страшенних мук — удавати, ніби я нічого не знаю. Я там лежав, дослухаючись до лікаревих слів... і сам собі сміявся. Вони думають, що все знають. Моя люба, не плач. Ти стаєш негарна, — я не можу цього стерпіти. (Вона витирає очі й опановує себе, прибираючи гордого виразу). Я хочу, щоб ти обіцяла мені одну річ.

М-с Дюбеда. Так, так, я знаю, чого ти хочеш. (Вибухнувши). Тільки, мій любий, мій коханий, не розмовляй: це забирає всі твої сили.

Луї. Ні, це дарма. Ріджоне, дайте мені, коли ваша ласка, чого-небудь, що підтримало б мене на кілька хвилин, але не того вашого клятого антитоксину. Мені треба дещо сказати, перш ніж я одійду звідси.

Ріджон (дивлячись на сера Патріка). Я гадаю, це не зашкодить! (Він наливає вина й намагається додати содової води, як сер Патрік його спиняє).

Сер Патрік. У молоко. Не треба викликати в нього кашлю.

Луї (випивши). Дженніфер!

М-с Дюбеда. Так, милий.

Луї. Коли й є яка річ, яку я більш за все інше ненавиджу, то це вдова. Обіцяйся мені, що ти ніколи не будеш удовою.

М-с Дюбеда. Що ти хочеш, мій любий?

Луї. Я хочу, щоб ти була завжди вродлива. Я хочу, щоб люди завжди читали в твоїх очах, що ти була одружена зі мною. Італійці, показуючи на Данте, люблять казати: «Ось людина, що побувала в пеклі». Я хочу, щоб наші люди, показуючи на тебе, говорили б: «Ось жінка, що побувала на небі». Хіба ж ми не підносились інколи на небо, моя люба, адже так?

М-с Дюбеда. О, так, так! ЗавждиІ Завжди!

Луї. Коли ти ходитимеш у жалобі й плакатимеш, люди завжди казатимуть: «Погляньте на цю нещасну жінку. її чоловік зробив її нещасною».

М-с Дюбеда. Ну, ніколи! Ти світло й все щастя мого життя. Я не жила, доки не знала тебе.

Луї (з осяйними очима). Ти мусиш завжди носити дуже гарні вбрання й пишні чарівні самоцвіти. Думай про ті чудові картини, яких я не встиг намалювати. (Вона з неймовірним зусиллям перемагає ридання). Ну, то нехай же вся краса тих картин відсвічує в тобі. В людей мусять зароджуватись такі мрії, бачивши тебе, яких ніколи не міг би викликати в них жоден помазок пензля. Художники мусять змальовувати тебе, як вони ніколи перед тим не змальовували жодної жінки. Мусить бути створена сильна традиція краси, атмосфера романтики. Це все те, про що люди повинні завжди думати, згадуючи про мене. Це та безсмертність, якої би я хотів! Ти можеш її створити для мене, Дженніфер. Є багато речей, що їх знає кожна повія, і яких ти не розумієш; але це ти можеш зрозуміти й зробити так, як ніхто інший не зробить. Обіцяй мені це безсмертя. Обіцяй мені, що ти не вдаватимешся ні до тієї похмурої жалоби, ні до плачу, ні до похоронних ридань і зів’ялих квіток, ні до тієї всієї банальної нісенітниці.

М-с Дюбеда. Обіцяю. Але все це так далеко ще, мій любий. Ти поїдеш зі мною до Корнуолла, там видужаєш. Так і сер Ралф каже.

Луї. Бідний старий Боннінґтон.

Б. Боннінґтон (розчулений до сліз, одвертається й пошепки каже до Патріка). Бідолашний. Паморочиться в голові.

Луї. Сер Патрік тут, га?

Сер Патрік. Так, так. Я тут.

Луї. Сідайте, будь ласка. Соромно змушувати вас стояти.

Сер Патрік. Так, так, дякую. Гаразд.

Луї. Дженніфер!

М-с Дюбеда. Я тут, любий.

Луї (з дивним поглядом зачарування). А пригадуєш кущ, охоплений полум’ям?

М-с Дюбеда. Так, так. О мій любий, як без міри важко тепер згадувати це!

Луї. Справді? А мене це сповнює радістю. Розкажи їм про