Читати книгу - "Фіктивний шлюб , Анастасія Kовальська , Аріна Вільде"

— Я змінила прізвище, тому рекомендації на інше ім'я. Але якщо вам потрібне підтвердження, що це саме я, можете зв’язатися з видавництвами, де я працювала, — пояснюю головному редактору, чому мій диплом і рекомендації роботодавців відрізняються від реального імені.

Я дуже нервую, хоч це й не перша моя співбесіда. Але ця плутанина з іменами і документами... Не скажеш же прямо, що я п'ять років переховувалася від чоловіка під фальшивим ім'ям, а тепер він мене знайшов, і я знову живу під своїм справжнім ім’ям.

Городецький уважно дивиться на мене, потім на моє резюме і знову на мене. Мені дуже потрібна ця робота. Я маю бути незалежною від чоловіка.

— Що ж, досвіду у вас не так багато, але ми зараз набираємо людей для незалежного журналістського розслідування, і, думаю, ви нам ідеально підходите, — каже він з усмішкою.

— Незалежне розслідування? Що саме ви розслідуєте? — випрямляюся на стільці. Це майже те, чим я займалася на останній роботі. І мені це дуже подобалося.

— Про це зможу розповісти тільки після того, як підпишемо договір про конфіденційність.

— Оплата? Умови? — швидко переходжу до справи.

Городецький називає суму, що вдвічі перевищує мої очікування.

— Бюджет на розслідування без обмежень, — пояснює він. — Ми компенсуємо всі витрати.

— Це замовний матеріал? — припускаю, бо умови занадто хороші.

Чоловік киває, хитро посміхаючись.

— А ви кмітлива, Юліє. Ну то як? Згодні?

Я зважую всі «за» і «проти».

— Нам не доведеться викручувати факти?

— Ні, корупція, хабарі, нелегальна торгівля — усе це реальні злочини, якими займається особа, про яку ми збираємо матеріали.

— Тоді я згодна.

З понеділка буде готове моє робоче місце і доукомплектована команда. Тоді нам усім і оголосять хто саме буде нашою ціллю. Термін - максимум три місяці. Це зовсім небагато для такого масштабного розслідування і налагодження зв'язків. Але нам пообіцяли допомогти зацікавлені в цьому люди. 

Я прямую до приватного дитячого садка, який рекомендував Захар. Сьогодні Діана залишилася з нянею, і хоча це не вперше, чомусь я нервую так, ніби залишила її саму в незнайомому місці.

Під'їжджаю до саду й одразу ж звертаю увагу на доглянуту територію. Високий паркан, камер спостереження більше, ніж можна було б очікувати від звичайного дитячого закладу. На вході мене зустрічає жінка років п'ятдесяти - завідувачка. Представляється Іриною Сергіївною і проводить мене всередину.

Я проходжу коридорами, розглядаючи яскраві малюнки на стінах. Групи невеликі, усі діти під наглядом вихователів, які, на перший погляд, виглядають професійно і доброзичливо.

– Тут у нас ігрові кімнати, а далі – їдальня та спальні, – розповідає Ірина Сергіївна, – а на другому поверсі в нас класи для занять.

Ми піднімаємося нагору, і я бачу просторі приміщення з мініатюрними партами, а також дошками та іграшками для розвитку. Усе має настільки ідеальний вигляд, що я майже розслабляюся, але все одно всередині мене сидить якийсь черв'як занепокоєння. 

– Вам сподобалося в нас? – запитує завідувачка, помітивши моє мовчання.

– Так, дуже, – киваю, намагаючись посміхнутися. – Думаю, моїй доньці тут буде комфортно.

– Ми приділяємо багато уваги кожній дитині, – додає вона з професійною теплотою. – Упевнена, Діана швидко адаптується. Потрапити до нас дуже складно, але звісно ж ми не змогли відмовити вашому чоловікові. Така поважна людина, – усміхається вона, а мене коробить при згадці Білецького.

Мене запрошують до кабінету. Я заповнюю анкету, підписую договір, і тільки коли виводжу свій підпис, розумію, що це реальність. Ми справді починаємо нове життя тут, а не ховаємося від минулого.

– Коли Діана зможе почати відвідування? – запитую, коли ми прощаємося.

– Хоч завтра, – відповідає Ірина Сергіївна, усміхаючись.

Виходжу з садка, відчуваючи полегшення і важкість одночасно. Полегшення від того, що тут усе справді гідно, і важкість від думки, що їй доведеться звикати до нового місця, нових людей.

Повертаюся додому й одразу помічаю чоловічу пару взуття біля порога. Серце завмирає, а всередині все напружується. Заходжу до передпокою, знімаю пальто, але не вішаю його на місце, а просто тримаю в руках, не рухаючись. Із вітальні долинає дитячий сміх і чоловічий голос. До болю знайомий голос.

Я повільно проходжу коридором, намагаючись не шуміти. Заглядаю у вітальню. Діана і Захар поки що не помічають мене. Вони повністю захоплені одне одним.

Захар сидить на килимі, Діана на його колінах, її кучері розметалися по плечах. Вона щось весело розповідає, розмахуючи руками, а він уважно слухає її, киває, навіть сміється. Так щиро.
Мене немов струмом б'є від цієї картини. Захар, який грається з нашою донькою, виглядає абсолютно... щасливим.

Діана сяє, її очі блищать. Вона здається такою безтурботною і щасливою поруч із ним, ніби більше нічого в житті їй не потрібно. І в цей момент я розумію, що вона приймає його. Того самого чоловіка, якого я колись ненавиділа і любила водночас.

Я прикушую губу, відчуваючи, як усередині все перевертається.

Захар, немов відчувши мою присутність, повертає голову, і ми зустрічаємося поглядами. Кілька секунд дивимося одне на одного без слів.