Читати книгу - "Пікнік біля навислої скелі, Джоан Ліндсей"

Вона витягла пляшку й налила собі міцного бренді — мені теж, та я відмовився. Я запитав, чи привести куховарку, яка єдина, крім нас, була у будівлі. Вона сказала: «Та ні, дурню. Ти вмієш керувати кіньми?». Я сказав, що не дуже, але можу загнуздати поні. Вона сказала: «Тоді повезеш мене у поліційний відділок. Швидше, заради Бога, і якщо когось побачиш, не патякай». Десь за десять хвилин вона чекала на бричку на під’їзній дорозі. На ній було довге синє пальто й коричневий капелюх із пером, що його вона часто вдягала, їдучи в Мельбурн. У руках у неї були чорна шкіряна сумочка та чорні рукавиці — я це запам’ятав, бо був спантеличений: хто взагалі в такий момент може думати про рукавиці. Ми поїхали до Вуденда так швидко, як тільки дозволяв поні, і дорогою жоден із нас ні слова не сказав. Коли ми були за сто ярдів від поліційного відділку, біля стаєнь «Ліврея Гассі», вонасказала зупинитися. Вона вийшла й сіла там, де пасажири Гассі чекають на таксі. Мені здалося, вона ось-ось впаде. Я запитав, чи мені йти з нею до відділку, чи зачекати на вулиці. Вона сказала, що посидить кілька хвилин, а тоді сама піде до відділку. Сказала, що мені ще доведеться відповісти насилу-силенну запитань, тож краще мені відразу ж їхати додому. Мені шкода було залишати її на самоті на вулиці, коли вона мала такий кепський вигляд. Однак вона, схоже, точно знала, чого хоче — як завжди — тож я вирішив, що послухаюся. Тим паче що після побаченого раніше мене все ще страшенно нудило. Перш ніж я поїхав, місіс Епл’ярд сказала, що назад добереться на таксі Гассі після розмови з поліцією. Вона все ще сиділа на лавці рівнесенько, мов дрючок, коли я розвернув коня і поїхав додому. Тоді я й бачив її востаннє.

Підписано… Едвард Вайтгед,

Вуденд, п’ятниця, 27 березня 1900 року

Заява Бена Гассі зі стаєнь «Ліврея Гассі», надана констеблю Бамферу тієї самої вищезазначеної дати.

Ми були зайняті у четвер перед Страсною П’ятницею з огляду на великодні канікули. Я сидів у себе в кабінеті й перевіряв замовлення на перевезення, коли зайшла місіс Епл’ярд і сказала, що їй негайно потрібне таксі. Я майже не бачився з нею ще з часу пікніка біля Навислої скелі, тому повірити не міг, що вона так змінилася. Я запитав, чи далеко треба їхати — вона сказала, десь із десять миль: їй, мовляв, щойно надійшли погані новини від друзів із-над дороги на Навислу скелю, і що вона впізнає будинок, коли його побачить. Оскільки всі мої візники були зайняті — розвозили людей на потяги, я запропонував підвезти її сам, якщо вона згодна почекати, поки я запряжу досить-таки енергійну кобилку, яку ми щойно почали приручати, і вона ще нікому не давалася до рук, окрім мене. Я бачив, що місіс Епл’ярд дуже засмучена, особливо як на людину, яка зазвичай не виказує своїх почуттів. Я запитав, чи хоче вона посидіти й випити чаю, поки очікує, та вона пішла зі мною й увесь час стояла поруч, поки я запрягав кобилку в бричку, і ми виїхали за десять хвилин до третьої. Я знаю точний час, бо мусив занотувати його для своїх візників у робочому щоденнику. Коли ми проїхали пару миль мовчки, я зауважив, що день погожий, сонячний. Вона сказала, що не зауважила цього. Більше ми ні про що й не говорили, поки не доїхали до того повороту, з якого вдалечині саме стає видно Навислу скелю. Я це прокоментував і сказав щось про те, що з дня пікніка Скеля завдала багатьом людям чимало біди. Вона перехилилася через мене й погрозила Скелі кулаком — я сподіваюся більше ніколи не побачити такий вираз обличчя більше ні в кого. Мене це так збентежило, що я був тільки радий, коли ми нарешті доїхали до невеличкої ферми з воротами, що виходили на вулицю, та без під’їзної дороги, і вона сказала мені зупинитися. Я спитав, чи вона впевнена, що правильно доїхала. «Так, — сказала вона, — це те місце, і чекати на мене не потрібно. Друзі відвезуть мене назад». За пасовищем виднілася хатинка, що ледь трималася купи, і біля неї стояли чоловік і жінка з дитиною на руках. «Гаразд, — сказав я, — кобила ще не звикла стояти, тож якщо ви впевнені, що впораєтесь, я собі поїду і сподіваюся, що все вирішиться». Ми швидко вирушили назад, і я не озирався.

Підписано… Бен Гассі,

стайні «Ліврея Гассі», Вуденд, 27 березня 1900 року

Пастух із дружиною пізніше свідчили в суді, що побачили, як жінка у довгому пальті вийшла з однокінної упряжки біля їхніх воріт і пішла собі дорогою в напрямку Пікнікової галявини. Там мало хто ходив пішки. Жінка йшла досить швидко й невдовзі зникла з очей.

Хоча місіс Епл’ярд того дня вперше побачила Навислу скелю, коли Бен