Читати книгу - "Королівство, Galina Vasilievna Moskalets"

Фелікс обурився:

– Я вважав, що ми повинні всюди ходити разом!

– Ти забув, що я твій король?

Важко бути котячим королем. Коти рідко бувають слухняними і завжди чинять опір, якщо хтось намагається їх присилувати.

– І твій батько, – додав Сиволап. – Мерщій додому, бо вони без нас ще втнуть якусь дурницю. Там твоя господиня, до речі.

– А хто важливіший – король чи господар?

– Оскільки я сам король, то для мене важливіший господар. Ну, я побіг!

Роса геть намочила хутро Фелікса, і він вирішив умитися. Молоді коти мають приблизне уявлення про час, і через те частенько запізнюються, а через неуважність можуть навіть заблукати, чого ніколи не вчинить поважний кіт у літах. Феліксова душа прагнула подвигів, а вони, на його думку, могли знайтися лише в тому напрямку, де зникли Онисьо, принц і Марко. Але Фелікс вирішив все-таки повернутись. Він пробирався стежкою в густій траві, стріпуючись від роси і часом відволікаючись на мишу. Справжнє життя для котів – це життя серед собі подібних та різних дрібних істот.

Він уже наближався до садиби Онися, коли почув шум і побачив фари автомашини, здається, вантажівки. Фелікс виріс у місті й не божеволів від страху, коли з-за рогу вискакував автомобіль, а хвацько перебігав дорогу. Однак машини вночі необачні, можуть їздити дуже швидко. Проте ця машина їхала дуже повільно, ніби приглядалась, чи не ховаються десь у придорожних кущах коти. «Вона таки когось шукає, – замислився Фелікс. – Але кого?» Треба доповісти в будинку Мортіусу, бо Люцина, певно, ще не прокинулась. Але спершу він хотів сам вистежити машину. Спинка, голова і хвіст Фелікса були чорні, тому непримітні вночі. Він, пригинаючись, побіг назустріч машині, а потім метнувся убік, щоб не потрапити в світло, й поповз канавою.

Машини не їздять самі по собі, отже всередині хтось має бути. Із кузова фургона долинав якийсь дивний брязкіт і тхнуло пастою для взуття. Скільки людей там було, він не знав, але так пахли лише крутиголовці. У кота аж в носі засвербіло. Машина зупинилася, бо далі не було дороги. Фелікс скоротив собі шлях. За дві хвилини він перестрибнув хвіртку й налетів просто на Тигрисикову маму. Та показала неправдоподібно великі зуби й зашипіла. Переляканий кіт злетів у повітря й опинився на ґанку.

– Що таке, Феліксе? На тобі лиця немає... – сполошився Мортіус. – За тобою собаки погналися, чи що?

– Сюди приїхала велика чорна машина, – пояснив зрозумілою людям мовою кіт. – У ній – крутиголовці.

Мортіус почухав підборіддя, а потім спитав:

– Де пес?

– Навіщо вам пес?

– Потім дізнаєшся. Віддихайся, а я зберу всіх. До речі, твоя господиня прокинулася.

Фелікс навіть не втішився, або ж просто не почув. Він випив півмисочки молока, коли на кухні з'явились Люцина, Соня і Тигрисик. Мортіус говорив майже весело, щоб не спричинити паніки:

– Береженого бог береже, як у нас кажуть. Треба кудись сховатись. Де цей клятий пес, нарешті?

– Я покличу, – зголосилась Соня.

– Феліксе! – кинулась Люцина до кота і згребла його в обійми. – Я так за тобою скучила!

– Я теж, – відповів кіт.

– Так, він теж розмовляє, – попередив вибух емоцій Мортіус. – Потім поговорите. Серденько, Притулок!

– Гав! – відповів пес.

– Мої миші! – зойкнула Соня. – Куди ж я їх сховаю?!

– У моїй торбинці, – порадила Люцина.

Тигриця просунула в двері голову.

– Виходимо! – наказав Мортіус і вдягнув свого незмінного плаща. Не кожен плащ може похвалитися, що побував у трьох світах. – Пес відведе нас у безпечне місце.

– Я б не надто йому довіряв, – буркнув Фелікс. – Вештається невідомо де...

– Припини! Таке розпорядження господаря. Притулок!

Песик замахав хвостом і повів їх через чорний хід.

– Я перший, – наказав Мортіус. – За мною кіт, Соня, Люцина... Тигрисик з мамою позаду. О! Вона така біла...

Він скинув із себе плаща і накинув на тигрицю. Песик зупинився перед парканом і провів по ньому лапою. Дві штахети розсунулись. Тиграм довелося стрибати. Далі перед ними постала стіна дерев і кущів. Але Серденько миттю знайшов прохід.

– Хотів би я знати, – пробурмотів Мортіус, – чи це не фальшива тривога.

– Я міг би піти в розвідку, – запропонував Фелікс.

– А я? – завередував Тигрисик, але мама швидко його приструнила, сказавши одне слово.

– Сховаймося тут. І тихо! – наказав Мортіус.

Соня з Люциною посідали навпочіпки. Вони гаразд не розуміли, про що йдеться, і покірно виконували накази. Його це зворушило:

– Молодці, дівчатка! Тримайтеся!

Усі завмерли, тільки песик вовтузився, бо не хотів сідати на вогку землю. Зблиснули білі груди й лапи Фелікса.

– Вони наближаються до будинку!

– Скільки їх? – спитав Мортіус.

– Раз-два-три і ще раз-два-три.

– Тобі треба навчитися рахувати.

– Ще навчуся... Вони близько, можуть занюхати нас.

– Крутиголовці не мають дуже доброго нюху.

– Звідки ви знаєте? огризнувся кіт. – Люди не мають, а вони, може, й мають!

– Твоя правда. Ми нічогісінько не знаємо про крутиголовців. А ти певен, що це вони? Ну, добре, рушаймо! Серденько, притулок!

І вони знову почали продиратися крізь незрозумілі, бо не видні в темряві, кущі. Не можна було при цьому уникнути синців і подряпин. Нарешті Мортіус зупинився і, важко дихаючи, спитав:

– Усі тут? Бо я нічогісінько не бачу.

– Он там просвіток, – несміливо сказала Соня.

– Ми вийшли до тієї машини! – вжахнувся Фелікс. – Куди ти нас привів?!

Песик щось ображено заскавулів. Шкода, що він не розмовляв, а то б пояснив, що заплутував сліди, і що вони обов'язково прийдуть до притулку. Яка несправедливість! Одні звірі можуть порозумітися з людьми, а інші – ні.

– Отакої! – пробурмотів Мортіус. – Спробуй дати собі раду в незнайомому Королівстві.

Втім, машина не подавала жодних ознак життя, наче її покинули на дорозі.

– Таточку, – озвався Колобок, – мама питає, чи ти вмієш водити машину.

– Тихше! – просичав Мортіус. – Як їй таке взагалі могло спасти на думку?! Я ніколи не крав автомобілі!

– Потім повернемо! – махнула рукою Соня. – Залишимо десь…

– Хто