Читати книгу - "Зозулята зими"

— Так, Тетянко! Розчарувала ти мене і то дуже-дуже. Ти мала тільки ту книгу переглянути і все. Про незрозуміле мене запитати… Ех, от чого ти пробувати почала? Невже бабуся Марта тебе не попереджала про наслідки?

— Попереджала? — У мені закипає злість. — Шановна, Георгіно Іпатіївно, ви дали в руки первісній людині гранату, наче іграшку для забави. Але ж вона, та людина, ще зовсім незріла, от і смикнула за кільце. Добре, що поруч опинилася бабуся Марта, а то б я і залишилася там, де зараз ваша мама. Але це між вами і мною. Я зараз тут з іншого приводу. Слово честі, з власної волі я ніколи б не стала сюди приходити.

Роблю паузу. Вдих-видих, веду далі.

— Я знаю, що, можливо, повела себе по-дитячому, коли минулого разу пішла від вас без пояснень. Однак те, чого ми не розуміємо, завжди лякає навіть більше, аніж те, що справді є жахливим чи огидним. Цього разу я дуже старатимуся, щоб знову не дременути, може, тому ці дві хоробрі пані зі мною.

Киваю в бік Інни та тітки. Хоробрі пані мають вигляд зовсім не хоробрих, і мені аж самій стає цікаво — хто кому швидше допомагатиме. Боже, казала ж, що піду сама. Інка в кріслі заклякло втупилася в сплетені на колінах руки і не зводить з них очей. Тітка далі продовжує розглядати стіну поруч з каміном.

— Мені, звісно, дуже приємно, що ви дозволили нам…

— Я? Дозволила? — Георгіна різко обриває мене. — Ти добре знаєш, що будинок впускає та випускає не тільки тих, кого запрошено, а й тих, кого має за своїх. І у твоєму випадку мій дозвіл не має значення. Що ж, дорогенька ученице, я не почула від тебе нічого нового, тому кажи, що вам від мене треба, і забирайтесь геть. Думаю, будинок не заперечуватиме.

— Е-е-е-е… Чи могли б ми поговорити з Мариною Іпатіївною?

Коли сказати, що Георгіна здивувалася і була заскочена несподіваним запитанням, — то нічого не сказати. Вона просто пополотніла вся, встала різко з крісла, що аж вогонь у каміні перелякано зашипів і кімнатою наче прошелестів вітер. Ми також позривалися зі своїх місць.

— Що? — прошипіла вона. Мені здалося, що почула вона щось інше, бо я повторила своє запитання. А тим часом поза нашим спинами почувся якийсь галас та шум.

— Так-так, нам би також хотілося бачити Марину Іпатіївну. На дзвінки вона чомусь не відповідає, її секретар-референт верзе якісь нісенітниці про кінець світу. Ви не захворіли часом, шановна? — голос чоловічий і досить спокійний. Ми розвернулися.

Три дорослі постаті. Дві чоловічі, а між ними — Руслана, наша Руська. Жива-живісінька.

— Доброго вечора, шановна Марино Іпатіївно! — Говорив уже інший чоловік, той, що праворуч від Руслани. Він міцно тримає малу заразу за руку, наче боїться, що вона може дременути куди подалі. І правильно боїться. Ця може. Хай би дременула, я б не стала заперечувати. Тільки недалеко. Аби я змогла наздогнати і надавати стусанів.

Мене від несподіванки заціпило. Інка ж здивовано та зацікавлено оглядає трійцю, котра щойно непрохано увірвалася в будинок. Але вся трійця, здається, їй знайома. Бо вона, врешті, вийшла зі стану шоку й ожила.

— Доброго, що? — Георгіна чи Марина, дідько, хто ж з них зараз перед нами? Досі я була певна, що Георгіна. Вона ж називала мене своєю ученицею! Не має значення хто, але ця особа зараз не просто сердита. Вона люта, і я відчуваю це. Начебто крім мене ніхто ще не в’їхав, що не просто розгнівив жінку, а розгнівив ще когось чи щось.

— Шановні! Ви як увійшли?

— Anguis in herba, Марино Іпатіївно! А всі гади люблять молоко, а коли це молоко ще й не просте, а золоте, то… — Ото супутника собі Русланка підшукала. Говорить наче грається. Так і хочеться крикнути йому — цить, чоловіче, це не звичайна жінка, вона і півслова невлад сказаного не пробачить. А він ще й шкіриться. Та нічого такий. Чорні очка, таке ж волосся… Спортивний. Симпатичний навіть. Та це занадто для нашої Руськи. Ох, що ж це таке? От я ідіотка. Про що зараз думаю?

Чоловік веде далі:

— Ох, а у вас гості. Не зліться так. Злість вроду псує. До того ж ви самі винні. Розумію, обереги оберегами, але живою охороною, тобто з крові та плоті, нехтувати не варто. Я ж вас попереджував.

Марина чи Георгіна, біс її знає хто, посміхається криво. Здається, вона опанувала, врешті, себе:

— Забирайтеся геть, хлопці — і ви, Олеже Дмитровичу, і ви, Арсене, забула, як там вас далі, шановний, та й супутницю свою і отих трьох задрипанок з собою прихопіть. Хай мені карму не псують. Немає нам про що говорити. Я з приреченими до страти не розмовляю. — Від голосу аж іскри летять, але не гарячі, а холодні, мов шматки льоду. Вона гордо піднімає голову, розправляє плечі, рукою показуючи на двері. В очах-проваллях — нескінченність. Я тепер розумію Інку, яка так вперто ховає свої очі. В погляді Марини — смерть.

— Ох, Мариночко Іпатіївно, навіть в найпохмурішій казці приречений до страти має право на останнє бажання. Невже ви нас позбавите цього невеличкого щастя? — той, що тримає Руську за руку, видно, зовсім утратив розум, чи він її не боїться насправді, чи просто від того, що вона його називає приреченим, у хлопа остаточно дах поїхав?

— Останнє бажання? — Марина чи Георгіна перепитує вже більш спокійно. Не можна сказати, що вона остаточно заспокоїлася, але принаймні притихла.

— Так. Останнє. — Це вже говорить інший чоловік. Він має вигляд дуже втомленого, і погляд також не наляканий чи знавіснілий, просто байдужий, наче його це все не дуже цікавить, а він за інерцією грає якусь тільки йому відому роль.

Марина-Георгіна сплітає руки на грудях.

— Що ж, можна. Але щоб потім на мене ніхто не скаржився і не проклинав. Зараз остання можливість у