Читати книгу - "Мільйон на рулетці"

— Не треба, — мовив Ігорович.

— Це порада чи прохання? — запитав Мишко.

— Дружнє попередження, — відповів Ігоревич.

— Тоді скажи, чому.

— Вони уб’ють вас.

— Я втомився. Втомився боятися і пити, щоб заглушити свій страх, знаючи, що щодня на тебе чатує смерть.

Усе було зрозуміло — Ігорович справді втомився.

— Ми заробляли величезні гроші. Але ніхто з нас не мав гарантії, що так буде завжди.

— Отже, ти вирішив нас здати?

— Це був найкращий варіант.

Виявилося, що він майже півроку виношував свій план. Прорахував усе ідеально, за винятком одного — Ігорович не припускав можливості нашого повернення з метою помсти.

Він розумів, що рано чи пізно наша спілка розпадеться. Нас могли вбити, фортуна могла покинути нас, зрештою, ми могли спитися і збанкрутувати, саме тому Ігорович вирішив відокремитися від нас, коли наші справи йшли якнайкраще.

Він спланував усе правильно: ми об’їздили всі міста країни, ми заробили купу грошей, ми довіряли один одному настільки, що ні в кого навіть не могло виникнути припущення про те, що хтось із нас може бути зрадником.

Усе було зрозуміло. Тільки одного я не міг збагнути — чому він просто не пішов від нас одразу після гри в «Золотому Драконі», коли ми всі збиралися відпочити кілька місяців. Він міг просто не повернутися з вакацій — і квит.

Але Ігорович розмірковував інакше:

— Ми насолили багатьом тузам. Мені потрібен був не тільки спокій, але і захист. Тому я вирішив прислужитися досить сильній особі і стати її другом.

— Підставивши нас?

— Оскільки йдеться про власника казино, то що може бути кращим проявом дружби, аніж викриття його найлютіших ворогів — гравців-професіоналів. А саме такими ви й були.

— Але, — додав Ігорович, — це я наполіг на тому, щоб вас не вбивали…

— А ім’я людини, якій ти нас здав?

— Аренський Володимир Борисович — власник казино «Золотий Дракон».

Для Ігоровича ситуація склалася якнайкраще: він прийшов до Аренського саме тоді, коли той вирішив оголосити велике перемир’я з власниками найбільших казино міста.

Казино, принаймні на території соціалістичного континенту, воюють між собою з перших днів свого існування. На початку це була справжня війна. Пролилося чимало крові. Однак з розвитком цивілізації власники казино почали використовувати інші методи: замовляти викривальні статті на конкурентів; засилати шулерів; влаштовувати шикарні шоу-програми, щоб зібрати максимальну кількість відвідувачів; пропонувати «двадцять безкоштовних фішок для початку гри»; свідомо підігрувати багатим клієнтам тощо.

Однак з цього не було ніякого зиску. Володимир Аренський розумів це. Саме тому він не міг не скористатися пропозицією Ігоровича здати нас, для того, щоб примиритися зі своїми основними конкурентами: власниками «Праги», «Великого Синього Пароплава» і «Чорного Джека».

Саме Аренський запропонував Ігоровичу надоумити нас зіграти спочатку в казино його конкурентів. Коли ж ми обіграли їх усіх, Аренський обдзвонив власників обіграних нами казино і сказав, що якщо вони приїдуть до нього у призначений час, то він поверне їм виграні нами гроші. І власники «Праги», «Чорного Джека» і «Великого Синього Пароплава» прийняли цю пропозицію. Правда, Віктор Сашко, хазяїн «Великого Синього Пароплава», наполягав на тому, щоб нас убили, але його вдалося умовити відпустити нас.

А потім була гра в «Золотому Драконі», після якої ми позбулися всього.

А найприкріше, що винуватцями цього були не ми і не наші гроші, а бажання Аренського укласти союз з конкурентами. У нього були великі плани: складання спільних концертних програм, щоб казино не заважали одне одному, вирівнювання мінімальних і максимальних ставок, оголошення війни дрібним конкурентам, об’єднання служб безпеки для спільної боротьби з шулерами, грабіжниками і гравцями.

Коли ж власники казино поділили відібрані в нас гроші, хазяїн «Золотого Дракона» запропонував усе це своїм колегам.

— Але з примиренням нічого не вдалося, — повідомив Ігорович. — Коли вони розбили нас…

— Тебе тоді вже не було з нами, — уточнив Мишко.

— Так, — погодився Ігорович, — коли вони розбили вас, то вже наступного дня зустрілися, щоб обговорити питання спільних дій. Зустрілися, але не змогли домовитися. Тож на союз з Аренським пішов тільки Армен Сахішвілі, власник «Праги», а хазяї «Чорного Джека» і «Великого Синього Пароплава» пішли з тієї зустрічі ворогами.

— Справді? — запитав я.

— Слово честі, — сказав Ігорович.

— І дотепер не спілкуються?

— Ні.

— Дуже добре.

— З них і почнемо, — сказав я Мишкові.

— Ну а що робиш ти в «Драконі»? — запитав Мишко Ігоровича.

— Працюю, — відповів той.

— Ким?

— Я відповідаю за безпеку, — сказав Ігорович і, побачивши, що ми не розуміємо його, пояснив: — Я перевіряю службовців казино на чесність: вводжу в стан трансу і дізнаюся, чи крадуть вони гроші, чи перебувають у змові із шулерами і конкурентами, чи готуються до пограбування.

— І з цього є якийсь зиск?

— За останні два тижні я повернув Аренському майже дев’яносто тисяч.

— Здорово, — мовив Мишко.

Ми лежали в темряві, я курив, а Яна водила полірованим нігтиком по моєму плечу.

— Тебе щось тривожить? — запитав я.

— Так, — сказала вона і принишкла.

— Що?

— Навіщо ви попередили його?

— Кого?

— Вашого приятеля, Олега Ігоровича.

— Ну по-перше, він нам не приятель, — я зробив затяжку.