Читати книгу - "Зоряний лицар"

Її слова справдилися. Якось стало мені зле. Впав я на дорозі, а всі мимо йдуть. Ніхто руки не простягне, та ще кожний плює в мій бік. Я й золото обіцяв тому, хто допоможе, але ніхто не спокусився. Ось так все й закінчилося. Багатства зібрав незліченні, а помер у рові. Відтоді й ходжу неприкаяний. Не приймає мене матінка земля. Багато років муки терплю. Перед очима завжди стоять обличчя тих, кого я стратив, а пророцтво тієї жінки не зникає.

Коваль закінчив оповідання й важко зітхнув:

— Душить мене неправедно зароблене золото. Звільни. Тільки тобі це під силу. Я покажу, де заритий скарб. Відкопай його та роздай бідним людям. Тоді я заспокоюся.

— Добре, — легко погодилася дівчинка.

Така робота була їй до вподоби. Чи може бути краще: і ковалеві допомогти, і бідним людям добру справу зробити.

Коваль указав місце біля ковадла.

— Ось тут воно й заховане.

Марика роздивлялась довкола в пошуках лопати або шуфлі, але в кузні нічого придатного для риття не було.

— А копати ж чим? — запитала вона.

— За старих часів я б тобі в мить викував. А тепер я тільки й можу, що подорожніх лякати, — розвів руками хазяїн кузні.

Робити нічого. Спорудивши зі знайденої залізяки щось схоже на сапу, дівчинка збиралася вже копати, аж раптом коваль її зупинив:

— Постривай! Я мушу тебе застерегти. Це золото прокляте. Хто почне копати, той повинен дати обітницю мовчання. Не стерпиш і до кінця роботи бодай слівце вимовиш, прокляття перейде на тебе. Ти, як і я, будеш вічно бродити біля кузні, ні жива, ні мертва. Люди стануть боятися тебе, а земля не прийме.

Дівчинка здригнулася від почутого, але все-таки впевнено сказала:

— Я не з балакучих. Зумію помовчати.

— Є ще одна умова, — зізнався коваль. — Викопати скарб можна тільки вночі. Якщо до перших півнів не впораєшся, доведеться на другий день опівночі роботу закінчувати. Чи захочеш ти тепер мені допомогти?

— А якщо відмовлюся, невже ти мене звідси живою і непошкодженою відпустиш? — запитала Марика.

Коваль задумався. Серце дівчинки часто забилося. Загрозливе, важке мовчання віщувало біду, але вона не виказала свого страху.

— Коли хочеш, іди, — нарешті видихнув коваль. Він відступив убік, пропускаючи дівчинку до дверей, і додав: — На мені й без того багато загублених душ.

Велетень стояв, зсутуливши плечі й похнюпивши голову. У його згорбленій постаті було стільки приреченості, що Мариці стало дійсно шкода його. Колишній кат справді довів, що очистився від минулих гріхів. У його знівеченій душі не залишилося місця для помсти. Він заслужив відпущення.

— Я роздам золото бідним і допоможу тобі, — твердо заявила дівчинка.

Вона не знала, скільки часу залишилося до світанку і як довго їй доведеться добиратися до скарбу, тому щодуху заходилася працювати. Від саморобної лопати було мало пуття, тому дівчинка розпушувала нею землю, а потім вичерпувала її пригорщами. Та незважаючи на всі зусилля, справа просувалася дуже повільно. Руки в дівчинки утомилися й боліли, але вона знала, якою важливою є кожна хвилина, тому вперто продовжувала копати.

Нарешті лопата вдарилася об щось тверде. Марика ледь не скрикнула від радості, але вчасно згадала, що слід тримати рот на замку.

Зненацька коваль прислухався й сказав:

— Чуєш, півні закукурікали.

Марика не додала значення його словам. Вона нічого не чула. Хіба простим людським вухом почуєш крик птаха за багато верст? Але раптом сталося щось жахливе: яма, котру вона так тяжко рила, стала засипатися сама собою. Всі зусилля Марики зійшли нанівець.

— Не хвилюйся. Так треба. З першими півнями скарб закривається, щоб його ніхто не побачив. Завтра опівночі все повернеться на свої місця. А тепер мені вже час іти. Пам’ятай про обітницю мовчання. І щоб жодного слівця.

Цієї ночі Гліб не спав. Він стояв на балконі, що виходив у парк, і, вдивляючись у темряву, нетерпляче смикав у руках чарівний гаманець. Відчуття теплого оксамиту в долонях створювало ілюзію спокою, але Гліб не міг бути по-справжньому спокійний доти, доки не викреслить чаклунство зі свого життя й не поверне Зоряному лицареві борг.

Минулий день був надзвичайно довгим. У Гліба був час багато про що подумати і багато що переоцінити. За ці нескінченні години він пережив стільки, скільки інший не переживе за цілий рік. Дізнавшись про підступництво Марики, принц почував спустошення й утому. Гліб думав, що більше нікому не зможе вірити, а зневірена душа схожа на пустелю. Потім у ньому закипіла лють, і по пустелі смерчем пройшли гнів і ненависть, а коли пристрасті вщухли і він нарешті зумів тверезо мислити, на зміну їм прийшло здивування: невже Марика могла його зрадити?