Читати книгу - "Не повертайся спиною до звіра"

Виходячи, Алла думала про однаково нещире зацікавлення науковими дослідженнями з питань ринку праці в Україні всіх органів влади, незалежно від політичного кольору. Хай що б вони не казали на камеру, жодних реформаторських кроків, тим більше — змін на краще, годі сподіватися. Це ставало тим очевидніше, що трудових мігрантів щороку більшало. Ні в парламенті, ні в Кабінеті Міністрів цієї теми не зачіпали — надто страшне провалля відкривалося за проблемою. Розворушити вулик трудової міграції змінами у сфері оплати праці означало наразитися на обстріл зусібіч. Політичні чвари, які півтора десятиліття розривали країну, від початку ставили хрест на будь-яких реформах.

«Про всяк випадок треба написати власні коментарі до його відповідей!» — звідкилясь «згори» прийшла підказка Аллі.

«Парадокс, — думала вона, — найбільші боржники із зарплати — держава, органи місцевого самоврядування. «Різнокольорові» губернатори однаково винні людям, над якими їх піднесла влада, та міністерство заклопотане лише тим, щоби вчасно кинути камінь у город своїх політичних опонентів. Споконвіку найбагатші власники донецьких копалень та енергетичних підприємств платять найгірше. Марієв перелічує серед відсталих західноукраїнські області чи то за звичкою, чи то через власну некомпетентність, а статистика тим часом свідчить про інше…»

На останній нараді міністр виступав із підсумковою промовою, коли в просторій залі Укртелекому пролунав звук сирени. Війна? Ядерний вибух? Державний переворот? А промовець не змовкав, ніби й не чув того сигналу. І справді, чи вартий уваги якийсь рингтон? Просто один з операторів тримав на плечі камеру, і йому було не дотягнутися до кишені своїх шортів, щоб вимкнути телефон. А втім, ця сирена могла б цілком пристойно ілюструвати стан ринку праці в Україні.

Вранці готовий матеріал лежав на столі в редактора, другий примірник передали до міністерства. Обідньої пори шпальту зверстали, однак Сергій Климович ніяк не повертав тексту. Телефон прес-служби не вмовкав, але Дана зникла, а крім неї ніхто не міг зарадити «Дзеркальним вістям». Головний редактор, однак, виявив принциповість і не зняв матеріалу зі шпальти. Світ таки побачив суперечливе обличчя міністерства праці, хоч як би того не хотів сам Марієв.

Хоча на парламентському небосхилі вже гриміло — насувалися позачергові вибори, опозиція наступала на п’яти, — робота апарату не повинна була давати збоїв. Почастішали наради. Підчищалися засіки. На одній з комісій міністерства розглядали долю сотень мільйонів із державного бюджету, виділених на створення підприємств інвалідів. Комісія засідала при обов’язковій присутності міністра і керівника відповідного парламентського комітету — балакучого, рішуче налаштованого представника фракції комуністів на прізвище Забрьоха. Процедура була, як завжди, нудною. Керівник комісії — метикуватий чиновник — прозвітував, як розпорядилися коштами директори, котрим пощастило вкласти їх у виробництво поліетиленових пакетів, дитячих граблів та збірних теплиць. Міністр вдавав, що прискіпливо вивчає документи, аж нарешті запропонував заслухати декого з присутніх керівників підприємств.

Першою запросили до слова молоду жінку з величезною декоративною шпилькою в зачісці. Підводячись з місця, вона сором’язливо поправила спідничку на струнких ногах.

— Яку продукцію виробляєте? — приязно звернувся до неї Марієв.

— Вирощуємо квіти. У нас оранжерея.

— Он як! — міністра, здавалося, відповідь втішила. — А скільки інвалідів ж у вас працює?

— Знаєте, — зам’ялася молодичка, — я лише бухгалтер, не можу вам точно сказати. Здається, половина чисельності штату.

Марієв перезирнувся зі співголовою комісії.

— То половина чи менше?

У вуст Сергія Климовича злиняла приязна посмішка. За незначного представництва інвалідів підприємство позбавлялося права на дотацію, а це тягло за собою неприємності з боку Рахункової палати. Красуня знічено потупилася, ще раз обсмикнула шлярки на спідниці.

— Хто рекомендував створити це підприємство? — тихою скоромовкою звернувся міністр до чиновників.

— Я, — спокійно відповів директор Фонду захисту інвалідів Любомир Струтецький.

Помовчали. Було чути, як протяг від кондиціонера шелестить листям пальми поблизу президії.

— Хто виступив співзасновником? — поцікавився Марієв.

— Національна телерадіокомпанія, — озвався представник «червоного» крила Верховної Ради. Посмішка на його одутлому обличчі могла слугувати за рекламу стоматологічних послуг. Підозріла комерційна структура перебувала під його опікою.

— Гарна дівчина попросила мене, я поміг, — сміливо заявив Забрьоха.

Сергій Климович про всяк випадок кинув у президію:

— Треба було б перевірити це підприємство. Все-таки два мільйони за один раз отримали. Не кожен колектив інвалідів на час створення домагається такого фінансування. Хай би нове підприємство хоча б рік попрацювало, показало свої можливості.

І тут із зали заволав голова Українського товариства сліпих, який втратив терпіння. Усі вже звикли, що з його грудей звук виривається порціями, у вигляді перфорованого фальцету.

— Вибачте, я просто обурений тим, як іде розгляд питання! Я роками добиваюся, щоб нашій організації виділили кошти для придбання приміщень, а тут гроші роздають якимось наближеним особам! І хоч я формально теж член комісії, до мого голосу тут не дослухаються!

Марієв завжди із задоволенням слухав скандаліста: додати краплю дьогтю від мас у бюрократичну діжку меду ніколи не зайве. Ніхто не зупиняв монологу інваліда. Він висловився в порожнечу, і його посадили на місце, пообіцявши наступного разу виділити трохи коштів на потреби УТОСу.

Повідомлення, підготовлене прес-службою за підсумками цієї наради, нещадно скоротили.

— Навіщо нагнітати пристрасті! Ви ж бачите, які ці інваліди ревниві, — примовляв Галіза, креслячи олівцем роздрукований текст.

І знову всіх сколихнуло передчуття змін. Передбачалося, що вже незабаром Президент має видати указ про розпуск парламенту. Була восьма вечора, але ніхто не йшов додому. Задуха стояла в кабінеті прес-служби. Дана постійно переглядала інтернет, скрушно хитала головою, ніяк не в змозі визначити, скільки їй потрібно повітря — то відчиняла, то зачиняла вікно біля себе. При цьому натужно кахикала й скаржилася, що в неї температура.

Тодоско був урочистий, як наречений на весіллі, й це підкреслювала навіщось причеплена до лацкана бутоньєрка. На ретельно