Читати книгу - "Ті, що не мають коріння"

Я геть не почувалася справжньою собою; мені тоді мало не хотілося собі іншого імені, личини, яка пасувала б до моєї незграбної сукні із широкими спідницями. Я зціпила зуби й пішла довжелезною залою, доки не досягла помосту, та вклякла біля ніг короля. Він досі мав стомлений вигляд, як і на подвір’ї, коли ми прибули. Його чоло обрамляла темна золота корона, і вона, певно, мала величезну вагу, та ця втома не була такою простою. На його обличчі за темною, злегка посивілою бородою були зморшки, як у Кристини, зморшки людини, яка не може відпочити, тривожачись за наступний день.

Він поклав свої руки на мої плечі, і я, затинаючись, пропищала слова присяги на вірність; він звично й невимушено відповів мені, забрав руки та кивком наказав мені йти.

Мене почав кликати до себе збоку від трону невеличкими рухами якийсь паж, але я запізніло усвідомила, що це мій перший і, цілком можливо, єдиний шанс щось запитати в короля.

— Ваша величносте, якщо ваша ласка, — заговорила я, стараючись не звертати уваги на сповнені бундючного обурення погляди всіх, хто був достатньо близько до трону, щоб мене почути, — я не знаю, чи читали ви Сарканів лист…

Один із високих дужих лакеїв біля трону майже одразу вхопив мене за руку, вклонившись королю із застиглою посмішкою на обличчі, та спробував відтягнути мене. Я закріпила собі ноги, пробурмотівши шматочок земляного заклинання Яги, та проігнорувала його.

— Ми зараз маємо реальну можливість знищити Пущу, — сказала я, — та він не має солдатів і… так, я за мить піду! — прошипіла я лакеєві, який тепер узяв мене за обидві руки та намагався відірвати мене від помосту, розхитуючи його. — Мені лише потрібно пояснити…

— Гаразд, Бартоше, перестань надриватися через неї, — сказав король. — Ми можемо приділити хвильку нашій найновішій відьмі, — тепер він уперше справді дивився на мене і в його голосі відчувалася легка втіха. — Ми справді прочитали листа. Йому б не завадило ще кілька рядків. Не в останню чергу про тебе, — я закусила губу. — Що ти попросила б у свого короля?

Мені затремтіли вуста від того, що я справді хотіла попросити. «Відпустіть Касю!» — хотілося крикнути мені. Та я не могла. Знала, що не могла. Це було себелюбством: цього я хотіла для себе, для власного серця та не для Польні. Я не могла просити цього у короля, який не відпустив без суду навіть власну королеву.

Я опустила очі з його обличчя на закручені носаки його чобіт, які були оздоблені золотом і ледь виднілися з-під хутряної оторочки його шат.

— Людей для бою з Пущею, — прошепотіла я. — Стільки, скільки ви можете вділити, ваша величносте.

— Ми не можемо з легкістю їх вділити, — сказав він. Коли я вдихнула, він підняв руку. — Однак ми подивимося, що можна зробити. Пане Спитко, розгляньте це питання. Можливо, можна відправити роту, — чоловік, який тупцявся збоку від трону, ствердно кивнув.

Я непевно відійшла, сповнена полегшення (лакей окинув мене примруженими очима, коли я пропливла повз нього), та вийшла з дверей за помостом. За ними я опинилась у меншому передпокої, де королівський секретар, суворий немолодий добродій із дуже несхвальним виразом обличчя, напружено попросив мене продиктувати своє ім’я. Гадаю, він частково підслухав ту сцену, яку я влаштувала за дверима.

Він записав моє ім’я у величезний том у шкіряній палітурці на початку сторінки. Я уважно придивилася, щоб бути певною в тому, що він правильно його запише, та не звернула уваги на несхвалення, надто рада і вдячна, щоб ним перейматися: король аж ніяк не видавався нерозважливим. Звісно, він виправдає Касю на суді. Я замислилася, чи не можемо ми, бува, навіть виїхати разом із солдатами та долучитися до Саркана біля Заточека разом, аби розпочати битву з Пущею.

— Коли почнеться суд? — запитала я секретаря, коли він закінчив писати моє ім’я.

Він лише недовірливо витріщився на мене, піднявши очі з листа, на який уже звернув увагу.

— Я, звісно, не можу сказати, — відповів він, а тоді перевів погляд із мене на двері, що виводили з кімнати; натяк був тонким, як зубець на вилах.

— Але хіба не… він же, напевно, скоро почнеться? — спробувала я.

Він уже опустив очі назад на свого листа. Цього разу він підняв голову ще повільніше, наче йому не вірилося, що я й досі тут.

— Він почнеться, — сказав він із жахливою чіткою точністю, — тоді, коли звелить король.

Три дні по тому суд так і не розпочався, і я зненавиділа всіх навколо себе.

Саркан казав мені, що тут потрібна влада, і, гадаю, для людини, яка розуміла двір, так і мало бути. Я бачила, що в тому, що моє ім’я записали в королівську книгу, були якісь чари. Поговоривши із секретарем, я повернулась у свою крихітну кімнатку, спантеличена, достеменно не знаючи, що робити далі, а за неповні півгодини, які я просиділа на своєму ліжку, покоївки постукали п’ять разів, несучи запрошення на обіди та вечірки. Про перше я подумала, що це помилка. Та навіть усвідомивши, що всі вони не могли прийти помилково, я все одно поняття не мала, що з ними робити чи чому вони приходили.

— Бачу, на тебе вже є попит, — заявив Соля, ви­йшовши з тіні та пройшовши крізь мої двері, перш ніж я змогла їх зачинити за черговою покоївкою, що доставила чергову листівку.

— Ми що, маємо цим займатись? — обережно запитала я. Я почала замислюватися, чи це, часом, не було обов’язком королівських чаклунів. — Цим людям потрібні якісь чари?

— Ох, до цього зрештою може дійти, — сказав він. — Але поки що вони хочуть лише одного — задоволення продемонструвати наймолодшу поіменовану королівську відьму в історії. Щодо твого призначення вже розлітається з десяток чуток, — він вирвав листівки в мене з рук, перебрав їх і вручив одну мені. — Графиня Богуслава значно корисніша за всіх інших: граф має вплив на короля, і з ним, звісно, радитимуться щодо королеви. Я відведу тебе на її вечір.

— Ні, не відведете! — відповіла я. — Ви маєте на увазі, що вони просто хочуть, щоб я до